Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Я підвівся й попрямував до дверей, ще раз доскіпливо їх оглянув. Потому в розпачі розвів руками й сказав:

— Я подумав, чи не мають двері внизу фрамуги, якою можна пролізти, не відчиняючи дверей повністю. Та, на превеликий жаль, така версія неприйнятна. Ці масивні дубові двері виготовлені з суцільних дощок. Це добре видно, незважаючи на ушкодження, яких їм завдали ті, хто їх виламував.

— Гай-гай! — відгукнувся татусь Жак. — Це старі надійні двері, їх перенесли сюди із замку… Зараз таких не роблять. Попокрекгали ми, поки перетягли сюди. А перетягали вчотирьох, бо консьєржка, ота смілива жінка, теж нам допомагала… Слово честі, це справжнє лихо, пане слідчий, що консьєржів заарештовано.

За цими словами татуся Жака консьєржі знову заходилися плакати й бідкатися. Зроду-віку не бачив таких тонкосльозих арештантів! Я відчув до них глибоку огиду [6] Дослівно. — Прим. авт. . Навіть якщо припустити, що вони не винні, хіба водиться так пасувати перед нещастям? Розважливість коштує дорожче за всі оці вдавані лементи та рюмсання.

— Цитьте! — нагримав на них пан де Марке. — Годі верещати! Скажіть краще — це ж у ваших інтересах! — що ви робили під вікнами флігеля в той час, як убивали вашу хазяйку? Ви ж бо були зовсім поряд, коли татусь Жак перестрів вас…

— Ми бігли на допомогу! — заволали вони разом.

А жінка почала гикати, зарепетувала:

— Та ми б… якби схопили того злодюгу… дали б йому понюхати смаленого вовка!..

Отож ми й цього разу не змогли витягти з них двох доладних слів. Консьєржі й далі затято все заперечували, прикликаючи в свідки Бога й усіх святих, і твердили, буцімто лежали в ліжку, коли почули револьверний постріл.

— Постріл був не один: стріляли двічі. Ви забрехалися. Якщо почули один постріл, то почули б і другий.

— Боже милий, пане слідчий, то ми, напевно, почули лише другий, бо коли стріляли вперше, ми ще міцно спали!

— Пострілів справді було два, — втрутився татусь Жак. — У мого револьвера барабан був повний, ми чули, як за дверима ляснуло два постріли, а тоді знайшли в Жовтій кімнаті дві обсмалені гільзи, виколупали дві кулі. Хіба не так, пане професоре?

— Так, — підтвердив професор. — Два револьверні постріли, один приглушений, потому другий — дуже гучний.

— Чому ви й далі викручуєтеся? — вигукнув пан де Марке до консьєржів. — Думаєте, поліція дурніша за вас? Усе свідчить про те, що на момент трагедії ви були надворі, поблизу флігеля! Що ви там робили? Не хочете казати? Ваша мовчанка видає вашу причетність! А щодо мене, то я особисто не можу пояснити втечу вбивці нічим, окрім того, що йому подала допомогу ця парочка, яка була з ним у змові. Одразу ж після того як двері було виламано, а ви, пане Станжерсон, кинулися до своєї бідолашної дочки, консьєрж та його дружина влаштували втечу злочинцеві, який прослизнув до вікна передпокою й вистрибнув у парк. Консьєрж зачинив за ним вікно й віконниці. Бо, врешті, не зачинилися ж вони самі собою ! Така моя думка. Якщо хтось може уявити собі цю картину інакше, то нехай висловиться.

Заговорив професор Станжерсон:

— Це неможливо! Я не вірю в те, що мої консьєржі брали участь у змові, хоча мені важко збагнути, що саме вони робили в парку глупої ночі. Але я стверджую: це неможливо, по-перше, тому, що консьєржка тримала лампу й не зрушила з порога кімнати; по-друге, тому, що я сам, коли двері було виламано, впав навколішки біля доньки, і ніхто не міг вийти або ввійти в цю кімнату цими дверима, не переступивши через мою дочку й не відтрутивши мене самого! Це неможливо, повторюю, бо коли татусь Жак та консьєрж зазирнули в кімнату і під ліжко, як зробив це я, ввійшовши туди, їм одразу стало ясно: в кімнаті нікого, крім мене та моєї вмирущої дитини, немає.

— Що думаєте з цього приводу ви, пане Дарзак, адже ви ще й словом не обмовились? — запитав слідчий.

Пан Дарзак відповів, що він нічого не думає.

— А ви, пане начальнику поліції?

Пан Дакс, начальник розшукової поліції, який досі лише слухав та вивчав місце події, нарешті зволив розтулити вуста:

— Поки злочинця не знайдено, годилося б з’ясувати спонуку злочину. Це б нас дещо посунуло вперед.

— Пане начальнику поліції, на нашу думку, злочин скоєно під спонукою ницих пристрастей, — доповів пан Марке. — Речові докази, що їх залишив убивця, а саме — вульгарного смаку хустка та берет, який звичайно носять простолюдини, наводять на думку про приналежність злочинця аж ніяк не до високих верств суспільства. Гадаю, консьєржі могли б докладніше нам про все розповісти…