Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Начальник поліції, обернувшись до професора Станжерсона, знову заговорив тим холодним тоном, який завжди здавався мені ознакою високого розуму й сильного, загартованого характеру:

— Як я розумію, панна Станжерсон найближчим часом мала взяти шлюб?

Професор кинув на Робера Дарзака сповнений болю погляд.

— Так, вона збиралась побратися з моїм другом, якого я радий був би назвати сином… з паном Робером Дарзаком.

— Панна Станжерсон почувається набагато краще, вона швидко одужає. Їхнє весілля лише відкладене, чи не так, професоре?

— Сподіваюся…

— Як! Хіба ви цього не певні?

Професор Станжерсон мовчав. Робер Дарзак хвилювався, я, людина від якої нічого не можна приховати, бачив, як його тремтячі пальці смикали ланцюжок кишенькового годинника. Пан Дакс кахикнув так, як це робив завжди пан де Марке, коли почувався ніяково.

— Зрозумійте мене, професоре, — заговорив він, — у такій заплутаній справі ми не можемо нехтувати жодною дрібничкою. Ми мусимо знати все, що стосується потерпілої, щонайменшу подробицю, навіть якщо вони ввижаються нам незначущими… Що саме змушує вас зараз, коли ми майже певні, що панна Станжерсон виживає, сумніватися в можливості цього весілля? Ви сказали: «Сподіваюсь». Мені здається, ваше сподівання більш нагадує сумнів. У чому ж причина вашого сумніву?

Професор зробив над собою видиме зусилля.

— Так, добродію, маєте рацію, — нарешті визнав він. — Є одна річ, яку нехай ви краще знатимете, бо інакше, якщо я її приховаю, вона здаватиметься вам важливою. Пан Дарзак, зрештою, теж пристане на мою думку.

Робер Дарзак пополотнів, але покивав головою, мовляв, поділяє думку професора. Як на мене, то коли Дарзак відповів у такий спосіб, це значило, що він неспроможний вичавити з себе й слова.

— То знайте, пане начальнику поліції, — вів далі професор, — що моя дочка заприсяглася ніколи мене не покинути і була вірна своїй клятві, незважаючи на всі мої благання, бо я неодноразово намагався її одружити. Ми знайомі з паном Робером Дарзаком уже багато років. Пан Дарзак кохає мою дочку. Я мав підстави гадати, що вона його також любить, бо нещодавно з великою втіхою почув з її вуст, що вона погодилася на цей шлюб, якого я бажав усім серцем. Я людина вже похилого віку і признаюсь: то була благословенна мить, коли я нарешті дізнався, що після моєї смерті дочка матиме поруч люблячого чоловіка, разом з яким завершить нашу спільну працю, бо я не тільки люблю цього чоловіка за його щире серце, а й поважаю як науковця. Проте, пане начальнику поліції, за два дні до злочину її настрій бозна-чому змінився й вона сповістила мені, що не одружиться з паном Дарзаком.

Запала гнітюча тиша. Це була важка хвилина. Пан Дакс поцікавився:

— І панна Станжерсон не дала вам жодних пояснень? Не сказала, що її спонукало до такого рішення?

— Сказала, що вона вже надто стара, щоб брати шлюб… що надто довго чекала… що все зважила і дійшла висновку; вона поважає, навіть любить Робера Дарзака, але краще нехай усе залишиться як було, по-старому. Сказала, що була б щасливою, якби дружні узи, що зв’язували нас із Робером Дарзаком, стали ще тривкішими, але відтепер і мови не може бути про шлюб.

— Оце-то штука! — стиха мовив пан Дакс.

— Таки штука, — потвердив пан де Марке.

— Шановні, запевняю вас, ви шукаєте спонуку злочину зовсім не там, — проказав професор Станжерсон, і нерішуча посмішка застигла на його вустах.

— У кожному разі причиною є аж ніяк не пограбування, — рішуче заявив пан Дакс.

— Ну, це зрозуміло! — вигукнув слідчий.

У цю мить двері лабораторії розчинилися, й бригадир жандармів подав йому візитну картку. Слідчий її прочитав, і знову з його вуст зірвався приглушений вигук:

— Ну, це вже занадто!

— Що то таке? — запитав начальник поліції.

— Візитна картка репортера з газети «Епок» — якогось Жозефа Руль— табія… На ній написано: «Одним з рушіїв злочину було пограбування!»

Начальник поліції посміхнувся:

— Це юний Рультабій! Чув про нього! Він зажив репутації спритника. Нехай увійде, пане слідчий!

І Жозефа Рультабія запросили ввійти.

Я познайомився з ним у поїзді, який привіз нас сьогодні вранці до Епіне-сюр-Оржа. Він нахабно вдерся до нашого купе, і, краще сказати про це відразу, його невимушеність та претензії на розуміння сутності справи, в якій правосуддя нічого не може второпати, викликали в мене неприязнь. Я взагалі не полюбляю журналістів. Усі вони баламути, паливоди, тож остерігатися їх треба, як чуми. Люди такого штибу Бога в животі не мають, гадають, ніби їм усе дозволено. Якщо ви мали необачність підпустити їх до себе і їм щось довірити, начувайтеся — нема такої капості, якої б вони вам не вчинили. Цьому репортерчикові, здавалося, ще й двадцятий не минув, проте апломб, із яким він мав зухвалість нас розпитувати й дискутувати з нами, робив його, як на мене, ще осоружнішим за інших. До того ж його манера висловлюватися свідчила, що цей нахаба бере тебе на кпини. Я прекрасно знаю, що «Епок» — газета доволі впливова, з нею слід знаходити спільну мову, але ж краще б було, якби редактор не наймав на роботу подібних шмаркачів.