Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

В цьому місці втрутився начальник поліції:

— Непогано, непогано, юначе! Прийміть мої вітання! Хоч ми досі не знаємо, в якій спосіб злодій утік звідси, але нам відомий кожен його крок на шляху сюди, і ми бачимо, що він тут робив: учинив крадіжку. Але що ж він украв?

— Речі, надзвичайно цінні, — відповів репортер.

У цю мить ми почули крик в лабораторії. Ми кинулися туди й побачили професора Станжерсона. З блукаючим поглядом, тремтячими руками він кивав на шафу, яку щойно відчинив: вона була порожня.

Професор упав у глибоке крісло, присунуте до письмового столу, й застогнав:

— Знову, знову мене обікрали… — І велика сльоза скотилася по його щоці. — Головне, щоб перед моєю донькою ніхто про це не прохопився жодним словом… Це може вплинути на неї фатально… І, глибоко зітхнувши, він мовив голосом, сповненим такої муки, що я ніколи цього не забуду. — Врешті, яке все це має значення… Тільки б вона вижила…

— Вона виживе! — вигукнув Робер Дарзак, і слова його зворушили всіх присутніх.

— А ми обов’язково знайдемо викрадені речі, — докинув пан Дакс. — Що було в цій шафі?

— Двадцять років мого життя, — видихнув уславлений професор. — А точніше — нашого життя: мого та моєї доньки. Так, найцінніша документація, найсекретніші описи наших дослідів та праць були замкнені тут. Тут були найважливіші документи. Повірте, це непоправна втрата не тільки для нас, а й, насмілюся сказати, для науки. Всі етапи, які мені довелося подолати, щоб одержати переконливі докази розпаду матерії, були нами ретельно описані, класифіковані, анотовані, проілюстровані малюнками та фотографіями. І все це було складено тут!.. Креслення трьох нових приладів, один з яких фіксував зменшення обсягу попередньо наелектризованих тіл під впливом ультрафіолетових променів; другий мав засвідчити втрати електрозаряду під дією часток дисоційованої матерії, що міститься в газах, утворених при горінні; третій — дуже хитромудрий, новий диференційний електроскоп. До того ж там були зібрані документи, які відтворюють криву наших пошуків основних особливостей проміжної стадії між вагомою матерією та невагомим ефіром субстанції; двадцять років дослідів у галузі внутрішньоатомної хімії й маловивченого закону збереження ваги речовини, а також рукопис, який я збиравсь опублікувати під назвою «Метали, що страждають». Хіба я все згадаю?.. Хіба згадаю?!.. Людина, яка сюди проникла, відібрала в мене геть усе: і мою дочку, і мою працю… Мою душу й моє серце…

І великий Станжерсон заплакав, як дитина.

Ми мовчки з’юрмилися навколо нього, зворушені картиною такого глибокого розпачу. Робер Дарзак, зіпершись ліктем на бильце крісла, в яке впав професор, марно силкувався приховати сльози. На якусь хвильку я мало не відчув до нього симпатію, незважаючи на інстинктивне неприйняття, яке викликали в мене дивна поведінка й часто незрозуміле замішання цієї загадкової особи.

Лише Жозеф Рультабій, свідомий свого призначення й на усе цінуючи свій дорогоцінний час, не міг пасивно співчувати людській печалі. Спокійнісінько підійшовши до порожньої шафи, він кивнув начальникові поліції й порушив мовчанку, якою ми вшанували горе великого Станжерсона. Невідомо навіщо репортер заходився пояснювати нам, що підштовхнуло його до думки про крадіжку: по-перше, він виявив сліди в туалетній кімнаті, а по-друге, порожня шафа в лабораторії. Він, мовляв, зайшов до лабораторії, й перше, що впало в очі, була ця обшита бляхою шафа. І на превеликий його подив, у замку шафи, призначеної для зберігання найцінніших речей, стирчав ключ! Люди звичайно не заводять собі сейфа для того, щоб тримати його відчиненим. Тож цей невеличкий ключик із вигадливою мідною головкою, мовляв, привернув увагу пана Жозефа Рультабія, натомість нашу пильність приспав. Бо в нас, хоча ми й не діти, наявність у замку ключа викликає почуття заспокоєння, тоді як пана Рультабія, безперечно, людину геніальну (як пише Жозе Дюпуї в своїх «П’ятистах мільйонах гладіаторів»: «Ну що за геній! Що за данжист!») наявність ключа в замку навела на думку про пограбування. Й невдовзі ми дізналися чому.

Проте перш ніж вам про це розповісти, мушу зауважити, що пан де Марке, як мені здалося, був досить спантеличений, — очевидно, не знав, чи радіти йому з того, що репортерчик просунув слідство на крок уперед, чи тужити, що цей крок зробив не він сам. У нашій професії такі прикрі помилки — не рідкісні, але ми не маємо права бути легкодухими й мусимо переступити через власне самолюбство, коли йдеться про суспільну користь. Тож пан де Марке зумів подолати себе й долучив свої слова до компліментів, у яких розсипався перед Жозефом Рультабієм пан Дакс. Хлопчина лише стенув плечима: