Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

У тиші, яка запанувала після такого несподіваного й простого пояснення, було щось моторошне. Всі ми страшенно переживали за уславленого професора, якого невблаганна логіка Фредеріка Ларсана загнала в безвихідь і який мусив або признатися й розповісти нам про свої муки, або мовчати, що було б ще страшнішим зісланням. Ми були свідками тоді, як цей чоловік, справжнє вособлення скорботи, звівся на рівні ноги й підняв угору руки з таким урочим виглядом, що ми схилили голови, немов перед святинею. Він заговорив, і його розкотистий голос, здавалося, вичерпав усі його сили:

— Присягаюся головою своєї вмирущої доньки, що відтоді, як почув відчайдушний крик моєї дитини, ні на мить не відходив від цих дверей. Клянусь, що ці двері не розчинялися ні на хвильку, поки я лишався сам у своїй лабораторії. Клянусь, що коли ми з моїми трьома челядниками вдерлися до Жовтої кімнати, вбивці там не було. Присягаюся вам, що я не знаю злочинця.

Чи варто казати, що, незважаючи на таку врочисту клятву, ми не повірили професору Станжерсону?! Фредерік Ларсан щойно відкрив істину, і ми не збиралися так швидко розлучатися з нею.

Коли пан де Марке оголосив, що бесіду закінчено й ми вже намірялися виходити з лабораторії, юний репортер, цей хлопчисько Рультабій, підійшов до професора Станжерсона, надзвичайно поштиво взяв його руку й мовив:

— Я вірю вам, пане професоре!»

На цьому я закінчую цитування звіту пана Малена, судового секретаря з Корбея. Читач, певно, зрозумів: усе, про що говорилося в лабораторії, сам Рультабій не гаючись переповів мені слово в слово.

Я намірявся виїхати із замку не раніше шостої вечора, прихопивши з собою статтю, яку мій друг поспіхом написав у невеличкій вітальні, що її Робер Дарзак наказав віддати в наше розпорядження. Репортер збирався переночувати в замку, скориставшись загадковою гостинністю Робера Дарзака, на якого професор Станжерсон переклав у тяжкі хвилини всі домашні клопоти. Проте Рультабій виявив бажання провести мене на вокзал до Епіне-сюр-Оржа. Коли ми простували парком, він сказав мені:

— Фредерік Ларсан справді дуже сильний шукач і виправдовує свою репутацію. Знаєте, як він знайшов шкарбуни татуся Жака? Поблизу того місця, де ми помітили відбитки елегантних черевиків, а сліди шкарбунів зникли, на вологій землі була прямокутної форми ямка, в цьому місці нещодавно лежала цеглина. Ларсан її пошукав, а коли не знайшов, одразу ж здогадався, що вбивця скористався нею як грузилом, щоб потопити в озері небезпечні черевики. Розрахунок Фреда виявився точним, про що й свідчить його знахідка. Я це прогавив, щоправда, моя увага вже тоді була зайнята іншим, бо надмірна кількість обманних слідів, які лишив убивця, а також розмір чорних відбитків, які відповідали розмірові ноги татуся Жака, — я їх порівняв непомітно для старого на підлозі Жовтої кімнати, — усе це переконувало мене в тому, що злочинець хотів звернути вину на старого. Це й спонукало мене, якщо пам’ятаєте, сказати татусеві Жаку, що берет, знайдений у цій фатальній кімнаті, має скидатися на його берет, а також вказати на повну схожість підкинутої хусточки з тою, якою, як я помітив, він користується. В цьому ми з Ларсаном цілком одностайні, але далі розходимося в поглядах, і ЦЕ ЖАХЛИВО, оскільки він щиросердо збирається зробити помилку, а мені доведеться вести боротьбу з ним… але як?

Мене здивувало, яким серйозним тоном мій юний друг вимовив останні слова. А він ще раз повторив:

— ЦЕ ЖАХЛИВО, ЖАХЛИВО!..

У цей час ми обминали задній фасад замку, вже споночіло. На другому поверсі одне вікно було напіврозчинене. З нього сіялося слабке світло й чулися звуки, які привернули нашу увагу. Ми підійшли ближче і заховались під самими вікнами. Рультабій прошепотів, що це вікно кімнати панни Станжерсон. Звуки, що мусили нас зупинитися, змовкли, але невдовзі ми знову їх почули. То було тамоване голосіння… Щось розібрати було важко, до нас виразно долинули лише три слова: «Бідолашний мій Робере!..» Рультабій поклав мені руку на плече і нахилився до мого вуха:

— Якби ми могли дізнатись, про що говорять у цій кімнаті, моє розслідування швидко було б завершене…

Він роззирнувся. Нас огортали вечірні сутінки, й ми не бачили нічого, крім вузенької левади, оточеної деревами за замком. Голосіння знову затихли.

— Якщо не можемо почути, — прошепотів Рультабій, — спробуймо бодай побачити…