Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Ця звістка мене зовсім не здивувала, адже я бачив, як пополотнів наречений панни Станжерсон, помітивши сліди своїх підошов.

Проте я запитав:

— А як же тоді ціпок?

— Ціпок! Він і досі у Фредеріка Ларсана, який не випускає його з рук!

— Але ж… він забезпечує алібі Роберу Дарзаку, чи не так?

— Аж ніяк не забезпечує. Бо пан Дарзак, якого я сам делікатно допитав, заперечує, що купував у Кассета ціпок. Хоч хай там як, але я ні за що не можу ручитися. Часом на пана Дарзака находять такі дивні напади мовчання , що не знаєш, чи йняти віри досі ним сказаному…

— Певно, в очах Фредеріка Ларсана цей ціпок видається дорогоцінним, він вважає його речовим доказом… Але ж чому? Адже, зважаючи на годину, о котрій його придбано, цей ціпок не міг опинитися в руках злочинця!

— Ларсан нехтує час! На відміну від моєї, з його концепції зовсім не випливає, що вбивця неодмінно проник до Жовтої кімнати між п’ятою й шостою годиною вечора. Що йому може перешкодити утелющити туди злодія між десятою й одинадцятою?! Саме в цей час професор з дочкою проводили цікавий хімічний дослід біля пальників, а татусь Жак їм асистував… Ларсан скаже, що вбивця прослизнув у них поза спинами, хоч би яким невірогідним це видавалося… Він уже натякав на таке слідчому… А якщо вдуматися, твердження цілком абсурдне! Зважаючи на той факт, що своя людина — якщо йдеться справді про близьку людину — неодмінно мала знати, що професор невдовзі піде із флігеля, і задля власної безпеки відклала б свою операцію на той час, коли професора вже не буде… Навіщо ризикувати й приходити, коли в лабораторії професор? До того ж, коли б ця «своя» людина могла зайти у флігель… Багато чого треба пояснити, перш ніж погодитися з припущенням Ларсана. А я на це часу не гайнуватиму, бо сам володію бездоганною системою , яка мені не дозволяє займатися фантазіями! А оскільки зараз я змушений тримати язика на припоні, а Ларсан інколи висловлюється… можливо, все й обернулося б проти Робера Дарзака… якби мене тут не було! — з гордістю запевнив юнак. — Адже проти Дарзака свідчать ще й інші зовнішні докази, набагато жахливіші, ніж уся ця історія з ціпком, яка лишається поки що незрозумілою. Тим більше, що Ларсан безсоромно розгулює з ним під носом у пана Дарзака. Уявляєте, з тим самим ціпком, який начебто належить Дарзакові. Я багато дечого зрозумів у Ларсановій системі, але ціпок поки що лишається для мене загадкою.

— Фредерік Ларсан так само замешкав у замку?

— Еге ж, безвиїзно. Як і я, ночує там. Його запросив пожити професор Станжерсон, як ото мене — Робер Дарзак. Звинувачений Ларсаном у тому, що знає вбивцю й відпустив того на волю, професор уперто створює своєму обвинувачеві всі умови для пошуку істини, Робер Дарзак так само чинить щодо мене.

— Але ви самі певні, що Робер Дарзак не винний?

— Якийсь час я припускав протилежне. Це було тоді, коли ми сюди щойно прибули. А тепер я розповім вам, що відбулося тут між мною та паном Дарзаком.

На цьому Рультабій урвав сам себе й запитав, чи я привіз зброю. Я показав йому обидва револьвери. Оглянувши їх, він сказав: «Чудово!» — і повернув їх мені.

— Вони нам знадобляться? — запитав я.

— Безперечно, сьогодні ж увечері. Ми переночуємо тут, якщо ви не проти.

— Аж ніяк не проти, — поспішив я завірити його з таким виглядом, що Рультабій зареготався.

— Годі, годі, зараз не час сміятися, — опанував він себе. — Поговорімо серйозно. Чи пам’ятаєте ви слова, які, немов чарівне заклятгя «Сезаме, відчинись!», відчинили нам двері цього таємничого замку?

— Чудово пам’ятаю: «Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє». Ці самі слова ви знайшли й на обгорілому папірці в лабораторному каміні.

— Так, а внизу папірчини полум’я пощадило дату: 23 жовтня. Добре її запам’ятайте, це дуже важливо. Зараз я поясню вам, звідки взялися ці нісенітні слова. Не знаю, чи вам відомо, що за два дні до злочину, двадцять третього жовтня, професор Станжерсон з дочкою були на прийомі в Єлисейському палаці? Гадаю, вони навіть обідали там. У кожному разі на прийомі точно були присутні, бо я сам їх там бачив. А потрапив я туди у журналістських справах: мав узяти інтерв’ю в одного вченого з Філадельфійської академії наук, якого того вечора вшанували. До того дня я ніколи не бачив ні професора Станжерсона, ні його дочки. Я сидів у вітальні перед залою послів, бо втомився, донесхочу наштовхавшись у юрбі видатних людей. Так собі сидів, поринувши у мрії, аж раптом до мене долинули пахощі парфумів дами в чорному. Ви запитаєте мене, що воно таке, «парфуми дами в чорному»?.. Скажу лишень, що цей аромат я дуже любив, бо такими парфумами користувалася жінка, завжди вбрана в чорне, яка виявляла до мене справді материнську ніжність, коли я був іще дитиною. Жінка, яка того дня була злегка напахчена «парфумами дами в чорному», була в усьому білому. Надзвичайно гарна. Я не міг подолати спокуси, підвівся й рушив за нею слідом, за нею й за її пахощами. Якийсь літній чоловік узяв красуню під руку. Усі на них обертались, і я почув шепіт: «Професор Станжерсон з дочкою!» Так я довідався, за ким іду назирці. Вони зустрілися з Робером Дарзаком, якого я наочно знав. До професора підійшов один американський учений, Артур Вільям Ренс, вони вмостилися в кріслах, а Робер Дарзак повів панну Станжерсон до оранжереї. Я подався за ними. Того вечора стояла дуже тепла погода, двері в сад були відчинені. Панна Станжерсон накинула на плечі легку шаль і запросила Робера Дарзака вийти з нею у майже безлюдний сад. Я й далі стежив за ними, бо Робер Дарзак видавався дуже схвильованим. Тепер вони поволі походжали вздовж муру, що відгороджує парк від вулиці Марін’ї. Я рушив центральною алеєю, паралельно. Потім зрізав кут і моріжком пішов їм назустріч. Ніч була темна, трава приглушувала мої кроки. Вони зупинились під газовим ліхтарем та в його мерехтливому світлі схилилися над якимось папером, що його тримала панна Станжерсон. Здається, їх надзвичайно цікавило те, що вони читали. Я теж зупинився, навкруги було темно і тихо. Вони мене не помітили, і я виразно почув, як, згортаючи аркуш, панна Станжерсон повторила: «Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє». В голосі її бриніла насмішка і в той же час розпач, вона вибухнула таким нервовим сміхом, що мені здалося: ті слова повік бринітимуть в мене у вухах! І тут-таки я почув іншу фразу, і вимовив її Робер Дарзак: «Невже для того, щоб здобути вас, мені доведеться вчинити злочин?» Він був надзвичайно збуджений. Схопив руку панни Станжерсон, припав до неї вустами. Побачивши, як здригаються його плечі, я подумав, що він плаче. Потім вони пішли.