Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Тут Рультабій помовчав, аби перевести дух. Тепер мені стала зрозумілою досі непоясненна поведінка Робера Дарзака, його ставлення до мого друга й та легкість, із якою журналіст укорінився на місці злочину. Все, щойно почуте, розпалило до краю мою цікавість. Я попросив Рультабія розповісти, що було далі. Як розгорталися події в Гландьє протягом останніх восьми днів? І що то за жахливі зовнішні докази, що свідчать проти Робера Дарзака, жахливіші за ціпок, яким заволодів Фредерік Ларсан?

— Усі докази сходяться проти Робера Дарзака, — підтвердив Рультабій. — Ситуація видається мені небезпечною. Але пана Дарзака це, здається, анітрохи не обходить, і в цьому його помилка. Його ніщо не цікавить, крім здоров’я панни Станжерсон, яке що не день кращає, а тут ще сталася подія, таємничіша, ніж загадка Жовтої кімнати.

— Це неможливо! — вигукнув я. — Хіба може бути щось загадковіше за таємницю Жовтої кімнати?!

— Закінчимо спершу розмову про Робера Дарзака, — вгамував мене Рультабій. — Я сказав вам, що всі підозри падають на нього. Знятий Фредеріком Ларсаном відбиток елегантного черевика очевидячки належить нареченому панни Станжерсон. Слід велосипедної шини теж може бути слідом його велосипеда, це зараз перевіряють. Свій велосипед він завжди тримав у замку. Навіщо ж було саме у цей час забирати його до Парижа? Хіба він не збирався повертатись до замку? Невже розірвані заручини повинні були призвести до розірвання будь-яких взаємин з родиною Станжерсонів? Обидві сторони твердять, що їхні зв’язки, безумовно, триватимуть. Так у чім річ? Фредерік Ларсан гадає, ніби всі зв’язки розірвано. Відтоді як Робер Дарзак супроводжував панну Станжерсон до універмагу «Лув», він і носа не показував до Гландьє, а з’явився тут наступного дня після злочину. Нагадую, що свій ридикюль, у якому лежав ключ з мідною головкою, Матильда Станжерсон загубила, перебуваючи в товаристві Робера Дарзака. З того дня і до вечора в Єлисейському палаці вона та її колишній наречений не бачились. Можливо, листувалися. Панна Станжерсон ходила на пошту по лист «до запитання», і Фредерік Ларсан, який, звісна річ, не знає, що відбулося в Єлисейському палаці, дійшов висновку, що сумочку з ключем украв Робер Дарзак з метою заволодіти найціннішими батьковими паперами, які б він повернув за умови, якщо Матильда погодиться вийти за нього. Все це лишалося б хисткою, навіть абсурдною гіпотезою, як сказав великий Фред, коли б не було іншої обставини, набагато важливішої, яку я неспроможний пояснити. Річ у тім, що двадцять четвертого жовтня Робер Дарзак сам відвідав поштове відділення, аби одержати лист, який напередодні вже одержала Матильда Станжерсон. Чоловік, що звернувся на пункт «до запитання», на думку поштовика, як дві краплі води подібний до Робера Дарзака. Робер Дарзак же, коли його слідчий запитав про це в приватній бесіді, заперечив свій візит на пошту. Особисто я вірю Дарзакові, бо навіть якщо припустити, що листа написав він сам, — а я в цьому сумніваюся, він усе одно знав, що Матильда забрала листа, бо він же на власні очі бачив його й сам тримав у руках у саду Єлисейського палацу. Виходить, то не він приходив наступного дня, двадцять четвертого, до поштового відділення № 40. На мою думку, за листом приходив хтось інший, навдивовижу подібний до Робера Дарзака: той, хто вкрав сумочку. Певно, цей чоловік вимагав у своєму листі від власниці сумочки — панни Станжерсон, щось таке, «чого не отримав. І, мабуть, дуже здивувався і почав сумніватися, чи одержав адресат його листа з літерами М. А. Т. С. Т. Н., які він написав на конверті. Ось тому він пішов на пошту, та ще з такою настійливістю вимагав листа і повернувся розлючений. Адресатка листа одержала, а його вимоги не задовольнила! Чого ж він од неї вимагав? Про це не знає жодна жива душа, крім Магильди Станжерсон. А наступного дня стало відомо, що вночі на неї вчинено замах, ще через день я довідався, що професора пограбовано за допомогою того самого ключа, про який ішлося в листі «до запитання». Виходячи з цього, я не сумніваюся, що чоловік, який приходив у відділення зв’язку, і є вбивцею. Такого ж умовиводу дійшов, до речі, і Фредерік Ларсан, що цілком логічно, але він має на увазі Робера Дарзака. Ви самі розумієте, що й слідчий, і Фредерік Ларсан, і я сам усе зробили для того, щоб одержати у поштовому відділенні якнайточніший опис чоловіка, який приходив туди двадцять четвертого жовтня. Але нам не пощастило дізнатися, ні звідки він прийшов, ні куди пішов. Геть нічого, крім словесного портрета, навдивовижу схожого на портрет Робера Дарзака. Я помітив у найбільших газетах оголошення: «Обіцяю велику винагороду кучерові, який віз клієнта до поштового відділення № 40 24 жовтня близько десятої години ранку. Звертатися до редакції газети «Епок», запитати П. Р.». Але це не дало жодних наслідків. Урешті, можливо, цей чоловік подався на пошту пішки. Але він квапивсь, то можна було сподіватися, що найняв екіпаж. В оголошенні я не давав його прикмет, побоюючись, щоб до мене не прийшли усі кучері, які в цей час перевозили пасажирів у районі пошти. Але не з’явився жоден! Я днями й ночами запитував себе: «Хто цей чоловік, так дивно схожий на Робера Дарзака? Чи це не той, що купував ціпок?» Найгірше те, що в той час, коли двійник Робера Дарзака питав на пошті листа, сам Дарзак мав прочитати в Сорбонні лекцію. Але він її не читав. Його підмінив хтось із колег. І коли Дарзака запитали, що того дня робив, він відповів: «Гуляв у Булонському Лісі». Що ви подумаєте про викладача, який, передоручивши комусь свою лекцію, сам вирушає на прогулянку? До того ж мушу вам повідомити: якщо пан Дарзак твердить, ніби вранці двадцять четвертого жовтня прогулювався в Булонському Лісі, то що він робив у ніч на двадцять п’яте? На це запитання він зовсім відмовляється відповідати! Фредерікові Ларсану, наприклад, спокійнісінько відповів, що нікого не обходить, чим він займавсь у Парижі. На що Фредерік Ларсан поклявся, що неодмінно з’ясує, на що було витрачено цей час. Усе це дало великому Фреду підстави для деяких гіпотез, і якщо погодитись із фактом перебування Робера Дарзака у Жовтій кімнаті, то це підкріплює поліційну версію втечі злодія: професор Станжерсон випустив його, щоб уникнути грандіозного скандалу. Врешті, саме ця гіпотеза, яку я вважаю хибною, збила великого Фреда на манівці. Само по собі це мене вельми потішило б, якби не йшлося про звинувачення безневинної людини! А тепер лишається з’ясувати: чи справді ця гіпотеза вводить в оману великого Фреда? У цьому, лише в цьому заковика!