Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

Для того щоб моя розповідь стала зрозумілішою, надалі називатимемо галерею, що йде від сходів східного вікна, прямою галереєю, а той відтинок, що під прямим кутом тягнеться в праве крило, — галереєю наріжною. Тож на перехресті цих двох галерей — кімната Рультабія й суміжна з нею — Фредеріка Ларсана. Двері цих двох помешкань виходили в наріжну галерею, тоді як двері панни Станжерсон — у пряму галерею (див. план).

Рультабій упустив мене до своєї кімнати й замкнув двері на засув. Я ще не встиг осягнути зором помешкання, як з його вуст зірвався вигук здивування: Рультабій тицяв пальцем на пенсне, що лежало посеред круглого столика.

— А це що таке?! Звідки взялося на моєму столику це пенсне?! — обурився він.

Мені важко було йому відповісти.

— Якщо тільки… — почав він. — Якщо тільки… якщо тільки це не те пенсне, яке я шукаю… А тоді… а тоді… це має бути пенсне далекозорої людини…

І Рультабій схопив пенсне й заходився обмацувати опуклі скельця… Потому втупився в мене, і в його очах я прочитав жах.

— Оце так!.. — І знову: — Оце так!.. — немов од своїх думок раптом ізсунувся з глузду.

Він схопивсь на ноги, поклав мені руку на плече й, посміхаючись, як навіжений, мовив:

— Це пенсне зведе мене з розуму, бо таке цілком можливе… Так, так, можливе, якщо міркувати з погляду математичного… Хоча з погляду гуманістичного таке взагалі неможливе. Хіба що… хіба що… хіба що…

У двері двічі коротко постукали. Рультабій трохи прочинив двері, й до кімнати встромилася чиясь голова. Я впізнав консьєржку, яку бачив на допиті в лабораторії, і дуже здивувався, бо гадав, що жінка й досі сидить під арештом. Консьєржка тихо прошепотіла:

— У щілині між паркетинами…

— Дякую, — сказав у відповідь Рультабій, і голова зникла.

Він старанно зачинив двері, обернувся до мене й розгублено промовив зовсім незрозумілі слова:

— Якщо воно можливе математично, чому б йому не бути можливим й гуманістично?! Але якщо воно можливе гуманістично, то справа просто приголомшлива!

Я урвав цей монолог Рультабія:

— То консьєржів уже випустили на волю?

— Так, — відповів Рультабій. — Я наполягав, і їх відпустили. Мені потрібні надійні люди. Жінка цілком віддана мені, а її чоловік ладен офірувати за мене життя. А якщо це — пенсне далекозорої людини, мені напевне знадобляться вірні люди, ладні мені офірувати життя.

— Отакої! — вигукнув я. — То ви не жартуєте, друже… І коли саме доведеться його офірувати?

— Та сьогодні ввечері! Бо хочу, щоб ви це знали, друже: сьогодні ввечері прийде вбивця!

— Боже милий, то ви чекаєте на нього сьогодні? Невже ви знаєте, хто вбивця?!

— Ну гаразд… Тепер я, можливо, й знаю його. Але з мого боку було б божевіллям категорично твердити. Щоправда, я визначив його з математичною точністю, однак моя математика дає такі страхітливі результати, що мені хотілося б плекати надію на можливість помилки! О, я щиро сподіваюся на це!

— П’ять хвилин тому ви ще не знали особи злочинця, а тепер кажете, що чекаєте на нього сьогодні ввечері. Чому?

— Бо я знаю, що він має прийти!

Рультабій поволі набив люльку й запалив її.

То була ознака того, що зараз я почую надзвичайно захоплюючу історію. У цю хвилину в коридорі почулися кроки, хтось пройшов повз наші двері. Рультабій прислухався. Кроки віддалились.

— А Фредерік Ларсан зараз у себе в кімнаті? — запитав я, кивнувши на стіну.

— Ні, його немає. Вранці поїхав до Парижа: як і раніше, стежить за Робером Дарзаком! Дарзак також уранці поїхав до Парижа. Усе це може погано скінчитися! Передбачаю, не пізніше як за тиждень пана Дарзака заарештують. Найгірше полягає в тому, що проти бідолахи ополчилося геть усе: події, люди, речі… Й години не проходить без того, щоб проти Робера Дарзака не виникло нового обвинувачення… Слідчого це приголомшує й засліплює. Втім, я його розумію: авжеж, є від чого осліпнути…

— Але Фредерік Ларсан, здається, не новачок…

— Я гадав, він набагато сильніший, — із зневажливою гримасою проказав Рультабій. — Звісна річ, Фред людина непересічна. Я навіть дуже захоплювався ним, поки познайомився з його методами роботи. А вони виявилися жалюгідними… Він зажив репутації завдяки спритності, а от філософського підходу йому бракує, а вбогість його математичних концепцій взагалі не витримує ніякої критики…

Я дивився на Рультабія й не міг стримати посмішки: цей вісімнадцятирічний юнак давав малоприємну оцінку п’ятдесятирічному чоловікові, який зажив слави найпроникливішого детектива Європи… © http://kompas.co.ua