Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— А зараз? — поцікавилася Менчу.

Старий помовчав, задивившись на свою філіжанку, наче й не чув запитання.

— Зараз усе інакше, — нарешті озвався він, окинувши ясним поглядом спершу Менчу, а тоді Хулію й мовби глузуючи із самого себе. — Я перетворився на руїну, це впадає в око, — дон Мануель поплескав долонями по хворих ногах. — Моя племінниця Лола та її чоловік доглядають мене, і я мушу якось їм віддячити. Хіба ні?

Менчу промимрила щось, вибачаючись, мовляв, це родинні справи і, звісно, вона не хотіла бути нескромною.

— Облиште, не треба вибачатися, — Бельмонте примирливо здійняв праву руку з витягнутими двома пальцями, немов відпускав їй гріхи. — Все нормально. Картина коштує грошей, а тут вона просто висить на стіні. Лола та її чоловік кажуть, що ці гроші їм би не завадили. Лола одержує пенсію за батька, а її чоловік, Альфонсо… — старий подивився на Менчу, наче сподіваючись на її розуміння. — Ви ж його знаєте: він ніколи в житті не працював. Що ж до мене, — на губах старого знову з’явилася глузлива посмішка, — коли 6 я вам сказав, який податок мушу сплачувати щороку як власник цього дому, то ви б злякалися.

— Так, район тут гарний, — погодилася Хулія. — І дім теж.

— Авжеж, але в мене жалюгідна пенсія. Тому й доводиться час від часу продавати щось із речей, котрими я дорожив як пам’яттю… Картина дасть якийсь перепочинок.

Старий замислився й сидів, похитуючи головою, але не здавався надто пригніченим; ситуація, про яку він розповідав, радше потішала його, мовби він знаходив у ній щось кумедне, чого ніхто, крім нього, не міг оцінити. Хулія зрозуміла це, коли, дістаючи з пачки сигарету, перехопила його лукавий погляд. Хтозна, можливо, те, що на перший погляд могло здатися банальним обдиранням старого безсоромними племінниками, для нього самого було цікавим лабораторним експериментом, таким собі дослідженням жадібності родичів: «Ох, дядечку, ми тут працюємо на тебе, мов раби, а твоєї пенсії заледве вистачає на те, щоб покрити видатки… тобі було б краще в притулку серед ровесників… прикро, що ці картини висять отак без користі на стіні…». Тепер, маючи таку приманку, як ван Гюйс, Бельмонте міг почуватися спокійно. Після довгих років принижень він навіть перехопив ініціативу. Завдяки картині старий міг поквитатися з племінниками.

Хулія запропонувала донові Мануелю сигарету, той вдячно посміхнувся, але вагався.

— Не варто. Лола дозволяє мені одну філіжанку кави з молоком і одну сигарету на день.

— До біса Лолу! — Ці слова вихопилися в Хулії несподівано навіть для неї самої. Менчу перелякано глянула на приятельку, однак старого це не збентежило. Навпаки, Хулії здалося, що в його очах спалахнули змовницькі вогники, які одразу згасли. Старий простягнув кістляві пальці.

— Щодо картини, — мовила Хулія, схилившись над столиком, щоб дати донові Мануелю прикурити, — то тут виникла одна обставина.

Старий з насолодою затягнувся, довго не випускаючи дим, а коли нарешті це зробив, подивився на Хулію примруженими очима.

— Добра чи погана?

— Добра. Під фарбою ми виявили напис, зроблений, імовірно, самим художником. Якщо його відкрити, це збільшить вартість картини. — Вона відкинулась на спинку стільця й посміхнулася. — Звісно, вирішувати вам.

Бельмонте глянув на Менчу, тоді знову на Хулію, наче вирішуючи, на що зважитися. Нарешті, він, мабуть, зробив вибір і, затягнувшись ще раз, задоволено поклав руки на коліна.

— Здається, ви не тільки вродлива, але й дуже розумна, — звернувся він до Хулії. — Певен навіть, що вам подобається Бах.

— Я його обожнюю.

— Поясніть мені, будь ласка, про що йдеться.

І Хулія пояснила.

Бельмонте довго недовірливо мовчав, тоді хитнув головою.

— Ти ба! Я стільки років кожного дня дивився на цю картину і навіть не уявляв… — Він перевів погляд на порожнє місце на стіні, де раніше висіла картина ван Гюйса, й примружив очі, задоволено посміхаючись. — Отже, художник полюбляв загадки…

— Здається, так, — озвалася Хулія.

Бельмонте показав рукою туди, де в кутку і далі грав патефон.

— І не він один, — проказав старий. — Колись у мистецьких творах часто траплялися всілякі фокуси та загадки. У того ж таки Баха, приміром. Десять канонів «Приношення» — це вершина його творчості, а проте жоден із них не дописаний до кінця… Бах зробив це навмисне, він наче пропонував свої загадки Фрідріху, королю Пруссії… Такий собі музичний викрутас, поширений у ті часи. Він полягав у тому, щоб написати тему, супроводжуючи її з кількома більш або менш загадковими вказівками з тим, аби побудований на цій темі канон був розкритий іншим музикантом чи виконавцем. Тобто — оскільки йшлося про гру — іншим гравцем.