Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Ти користуєшся тим, що в мене м’яке серце, зміючко.

— І як тобі не соромно.

Менчу мелодраматично зітхнула. Її Макса позбавляли шматка хліба, але треба було домовлятися. До того ж дружба є дружба. Вона кинула погляд у бік дверей, і на її обличчі відбився жвавий інтерес.

— Авжеж, — не втрималася Хулія. — Згадаєш нечистого, а він уже тут. Макс?

— Не будь такою дошкульною. Макс не нечистий, він — янгол. — Менчу повела очима, запрошуючи приятельку нишком подивитися в той бік. — Щойно ввійшов Пако Монтегріфо з «Клеймора». І він нас помітив.

Монтегріфо, директор мадридської філії «Клеймора», — високий привабливий чоловік років сорока, вбраний з викінченою елегантністю італійського принца, мав бездоганну зачіску і таку ж бездоганну краватку, а коли посміхався, демонстрував ряд чудових зубів — надто чудових, щоб бути справжніми.

— Добридень, сеньйори. Яка приємна несподіванка.

Він стояв, поки Менчу їх знайомила.

— Я бачив деякі ваші роботи, — звернувся він до Хулії, дізнавшись, що це вона займається ван Гюйсом. — І можу сказати лише одне: вони чудові.

— Дякую.

— Нема за що. Не сумніваюся, що «Шахова партія» буде на тому ж рівні, — професійно посміхнувшись, він знову показав ряд білих зубів. — Ми покладаємо на цю дошку великі надії.

— Ми теж, — озвалася Менчу, — ви навіть не уявляєте, які великі.

Монтегріфо, мабуть, завважив якусь незвичну нотку в її голосі, бо в його карих очах з’явилася насторога. «А він не дурний», — подумала Хулія. Тим часом аукціоніст зробив рух до вільного стільця.

— У мене зустріч, — мовив він, — утім пару хвилин вони почекають. Ви дозволите?

Монтегріфо заперечливо хитнув головою офіціанту, котрий уже наближався до них, і сів навпроти Менчу. Він і далі тримався привітно, але тепер, здавалися, чогось напружено чекав, мовби намагався вловити далекий невиразний звук.

— Виникли якісь проблеми? — запитав спокійно.

Галерейниця заперечливо похитала головою.

— Жодних проблем. Жодних підстав для занепокоєння.

Однак Монтегріфо не здавався занепокоєним. Це була просто ввічлива цікавість.

— Можливо, — озвалася Менчу після короткого вагання, — нам доведеться переглянути умови угоди.

Запала обтяжлива мовчанка. Монтегріфо дивився на неї, мов на клієнта, який не вміє пристойно поводитися під час аукціону.

— «Клеймор» — поважана фірма, сеньйоро.

— Анітрохи в цьому не сумніваюся, — визивно відповіла Менчу. — Однак ретельне дослідження ван Гюйса виявило важливі деталі, які збільшують вартість картини.

— Наші оцінювачі нічого такого не виявили.

— Дослідження було зроблене пізніше. Знахідки… — Менчу знову завагалася, що не минуло непоміченим, — не на поверхні.

Монтегріфо із задумливим виразом обернувся до Хулії. Його погляд був крижаним.

— Що ви там виявили? — лагідно запитав він, мов сповідник, пропонуючи очистити совість.

Хулія нерішуче глянула на Менчу.

— Не думаю, що я…

— Ми не уповноважені, — втрутилася Менчу. — Принаймні сьогодні. Спершу ми повинні одержати інструкції від мого клієнта.

Монтегріфо повільно хитнув головою. Потім з виглядом світської людини так само повільно підвівся.

— Я мушу йти. Перепрошую.

Здавалося, він хотів щось додати, але зрештою лише з цікавістю подивився на Хулію. Він не виглядав стурбованим. Тільки прощаючись, висловив сподівання, — не відводячи очей від Хулії, але вочевидь звертаючись до Менчу, — що знахідка чи що б там не було не порушить досягнутих домовленостей. Потім, відкланявшись, попрямував, обминаючи столики, в інший кінець зали й підсів до якоїсь пари — схоже, іноземців.

Менчу засмучено дивилася на свій келих.

— Ну, й дала ж я маху.

— Чому? Рано чи пізно він би дізнався.

— Авжеж. Але ти не знаєш Пако Монтегріфо, — вона відпила ковток, дивлячись крізь келих на аукціоніста. — Він з усіма своїми манерами та світським блиском, якби тільки був знайомий з доном Мануелем, мерщій кинувся б до нього, аби дізнатися, що відбувається, й залишити нас поза грою.

— Ти гадаєш?

Менчу саркастично реготнула. Біографія Пако Монтегріфо не була для неї секретом.

— У нього добре підвішений язик, він знає свою справу, не обтяжений совістю, а запах вигідної оборудки чує за сорок кілометрів. — Менчу захоплено прицмокнула язиком. — А ще подейкують, буцімто Пако нелегально переправляє за кордон мистецькі твори й чудово вміє ладнати з сільськими священиками.

— Однак він справляє гарне враження.