Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Він з того й живе, що справляє гарне враження.

— Не розумію, чому ти, знаючи за ним таке, не звернулася до когось іншого…

Галерейниця стенула плечима. Що з того, що вона в курсі життя та вихваток Пако? Репутація «Клеймора» була бездоганною.

— Ти спала з ним?

— З Монтегріфо? — Менчу зареготала. — Ні, голубонько. Це не мій тип.

— А по-моєму, він привабливий.

— Просто в тебе такий вік. Я віддаю перевагу пройдисвітам без блиску, приміром як Макс, котрі завжди мають такий вигляд, наче от-от зацідять тобі в пику… Вони кращі в ліжку і зрештою виходять значно дешевше.

— Звісно, ви ще надто юні.

Вони пили каву за лакованим китайським столиком, сидячи перед обвитою буйною рослинністю терасою. Зі старого патефона лунала мелодія «Музичного приношення» Баха. Час від часу дон Мануель Бельмонте уривав сам себе, мовби його увагу привертав раптом якийсь такт, прислухався й починав злегка вистукувати пальцями по нікельованому бильцю свого інвалідного візка. Його чоло та руки були вкриті темними цятками — ознаками старості, на зап’ястках та шиї випиналися вузлуваті голубі вени.

— Це сталося в сороковому чи то в сорокових роках, — вів далі старий, і на його сухих потрісканих губах відбилася сумна посмішка. — Тоді були скрутні часи, і ми продали майже всі картини. Найкраще мені запам’яталися дві — Муньйоса Деграйна та Мурільйо. Моя бідолашна Анна, упокой, Господи, її душу, так і не оговталася після втрати Мурільйо. Це був такий чарівний невеличкий образ Пресвятої Діви, дуже схожий на ті, що висять у Прадо… — Він заплющив очі, мовби намагаючись вирізнити ту картину з-поміж інших спогадів. — Її купив один військовий, який згодом став міністром… Гарсія Понтехос, якщо я не помиляюся. Цей негідник добре скористався ситуацією. Розрахувався з нами чотирма монетами.

— Уявляю, як тяжко було все це втрачати, — Менчу говорила з належним співчуванням, сидячи навпроти Бельмонте так, аби той міг милуватися її ногами.

Інвалід згідливо хитнув головою, його лице виражало звичну покору. Такий вираз приходить до людей з роками, лише ціною втрачених ілюзій.

— Ми не мали іншого виходу. Навіть друзі та родичі дружини відцуралися від нас після війни, коли мене звільнили з роботи — я працював диригентом Мадридського оркестру. Такі були часи: хто не з нами, той проти нас… А я не був з ними.

Він раптом замовк, здавалося, його увагу привернула музика, що долинала з кутка кімнати, де громадилися стоси старих платівок, а над ними в однакових рамках висіли гравюрні портрети Шуберта, Верді, Бетховена та Моцарта. За мить дон Мануель уже знову дивився на Хулію та Менчу, здивовано кліпаючи очима, наче повернувся здаля й не сподівався, що вони ще тут.

— Потім у мене почався тромбоз, і стало ще гірше. На щастя, у нас залишався спадок моєї дружини, якого ніхто не міг відібрати. Тож нам вдалося зберегти цей дім, деякі меблі та дві-три гарні картини, серед них і «Шахову партію», — він сумно подивився на порожнє місце на стіні вітальні — прямокутник, що вирізнявся своєю яскравістю на тлі вигорілих шпалер, де самотньо стирчав цвях, і погладив підборіддя, на якому пробивалися кілька сивих волосин, що уникнули бритви. — Цю картину я завжди любив найбільше.

— Від кого ви її успадкували?

— Від далеких родичів на прізвище Монкада. Від двоюрідного діда. Прізвище Анни за матір’ю було Монкада. Один з її предків, Луїс Монкада, в шістнадцятому столітті був інтендантом у Алессандро Фарнезе… Цей дон Луїс, мабуть, був шанувальником мистецтва.

Хулія кинула погляд на папери, що лежали на столику поміж філіжанками з кавою.

— Тут сказано: «придбана в 1585році… ймовірно, в Антверпені після капітуляції Фландрії та Брабанту…».

Старий хитнув головою з виглядом людини, яка намагається щось пригадати, наче сам був свідком тих подій.

— Авжеж. Можливо, нею заволоділи як трофеєм під час розграбування міста. Гвардійці, чиїм майном опікувався предок моєї дружини, були не з тих людей, які стукають у двері та виписують приходні ордери.

Хулія гортала документи.

— Більш давніх згадок про картину немає, — озвалася вона. — Ви не пам’ятаєте якоїсь родинної легенди, пов’язаної з нею? Якогось переказу чи чогось такого? Для нас важлива будь-яка зачіпка.

Бельмонте заперечливо похитав головою.

— Ні, наскільки мені відомо, ні. «Шахову партію» родичі моєї дружини завжди називали «Фламандською дошкою» або «Дошкою Фарнезе» — безперечно, щоб зберегти згадку про те, як вона їм дісталася… Під цією назвою картина навіть знаходилася двадцять років у музеї Прадо, поки в тисяча дев’ятсот двадцять третьому році батько моєї дружини не повернув її завдяки Прімо де Рівері, другу нашої сім’ї… Мій тесть завжди особливо шанував цього ван Гюйса, бо сам грав у шахи. Тому, коли картина перейшла до рук його дочки, я ніколи не хотів її продавати.