Андрій Кокотюха - Привид із Валової

У такі дні Клим любив контору пана Штефка. Можна було розпалити грубу, затишно вмоститися у своєму закапелкові між двома старими шафами й неквапом розбирати стоси паперів. Поспішати не було куди, надвір не тягнуло, нічого не змушувало виходити на вітер без нагальної потреби.

їх же віднедавна практично не лишилося. Після чергової поширеної львівськими газетами сенсації про цвинтар, на який перетворили лиходії будинок на Валовій, та особливо — про роль у розкритті жахливої таємниці звичайного помічника нотаря, клієнтів пан Штефко приймав тільки за попереднім записом. Якщо рааніше Кошовому треба було трудити ноги, аби оббігати кожного, нині всякий вважав за честь навідуватися особисто. Навіть обід уже доставляли просто в контору, і Клим розмірковував: піде так далі — він зовсім облінується, розучиться ходити, поволі запливе жирком. Тож вирішив із понеділка, котрий заразом стане й початком листопада, відновити регулярні заняття з гімнастики та боксування, про що за купою різних справ чим далі, тим частіше забував.

Наближався час перекуски, й Кошовий вирішив заварити на спиртовій плитці кави. Міцної для себе, з молоком та трьома ложечками цукру — Степанові Яковичу. Саме пішов черговий клієнт, вони мусили перепочити. Тим більше, останнім часом старий нотар полюбляв такі паузи: ще більше почавши симпатизувати своєму помічникові, використовував їх, аби потеревенити, обговорити поточні політичні питання, побазікати про неможливість для русинів мати справу один із одним чи просто попліткувати. Клим навіть не здогадувався, що пан Штефко любив саме цю справу не менше, ніж непогамовний Йозеф Шацький.

Щойно підвівся, аби взяти кавник, як у двері спершу постукали, потому, не дочекавшись дозволу, зайшли.

— Можна?

Сьогодні Магда обрала для виходу бордове оксамитове пальто на міховій підкладці й у тон йому — капелюшок із вуалеткою. Одразу відкинула її, щойно зайшла, рукавички при цьому не зняла.

— Яка честь для нас! — заметушився старий нотар, аж надто рвучко відсовуючи стільця, — той ледь не впав, Степан Якович вчасно підхопив його за спинку. — Пані Богданович, я не помиляюсь?

— Ми не знайомі особисто, пане Штефку, чи я щось плутаю? — Вона демонструвала підкреслену ввічливість, і Кошовий, знаючи Магду, відчув наближення грози.

— Хто у Львові не знає вас, шановна пані!

— Не перебільшуйте. Назву вам щонайменше кілька тисяч мешканців, котрі не мають жодного поняття про моє існування. Так само як і про ваше, пане Штефку. Це ваш помічник тепер міська знаменитість.

— Газетні сенсації живуть недовго, — скромно відповів Клим. — Яким вітром, пані Магдо? Ви, здається, тут у нас ніколи ще не були. Отак живемо, — розвів руками. — Скромно.

— Досить мило й пристойно, — відповіла Магда поблажливо. — Пане Кошовий, я ненадовго. Маю до вас невеличку приватну розмову.

— Чудово. Ми саме збиралися з паном Штефком випити кави. Якщо ви дозволите, Степане Яковичу, я запрошу пані до найближчої…

— Боже збав, Боже збав! — старий нотар енергійно замахав руками. — Ніхто не дозволить вам виганяти пані з приміщення! Перепрошую, не запропонували вам стілець. У нас вони, знаєте, трошки риплять. Та справи пішли несподівано добре, Богу дякувати, і я вже налаштований замовити нові меблі.

З незвичною для себе метушливістю він вийшов з-за столу, підсунув стілець до гості.

— Кажу ж — справа дуже коротка. Тим не менше, не хочу вам заважати. Пане Кошовий…

— Ні-ні! — Пан Штефко підхопив із вішака своє пальто. — Ліпше я вийду на каву! Тим більше, ви не знаєте, пане Кошовий, тут поруч має зараз сидіти один наш партійний товариш. І в мене до нього є сила-силенна запитань, бо вчорашня його публікація в «Ділі» є обурливою! Коли ще дістану нагоду висловити йому своє «фе»!

Клим не встиг нічого сказати — старий нотар квапливо вийшов, залишивши їх самих.

Повисло незручне мовчання.

— Так, може, справді кави? — поцікавився він нарешті.

— Отут ви, значить, заробляєте собі на життя, — мовила Магда замість відповіді.

— Не жебраю, — іншої відповіді чомусь не знайшлося.

— Час від часу навіть не гребуєте невеличкими грошовими винагородами.

— Пані Магдо, якщо ви про ту незначну послугу дилетанта, яку я вам нещодавно надав, — так то ж була ваша пропозиція. Не думав, що дорікатимете. До того ж ви наполегливо, надто наполегливо змушували її прийняти. Здається, тоді з усім упорався, а відмовлятися від грошей…

Магда зупинила його, клацнувши пальцями.