Андрій Кокотюха - Привид із Валової

— Змусити вас признатися.

— Тут? — Яблонський обвів рукою склепіння. — Дуже наївно.

— Тим не менше. Ви вбили Ольгу. Коли пустили чутку, що дружина втекла, вам повірили. Бо, повторюся, пліткарі мають для цього безліч мотивацій. Її коханець, ким би він не був, напевне не намагався проявити себе, шукаючи зниклу. Та в мене є підозра — саме він неофіційно спрямував панство Богушів до Антона Моргуна, а того, своєю чергою — на правильний слід. Єдине, чого не міг знати Моргун, — про підвал. Напевне не міг знати, хоч можливість таку не відкидав. Припускаю: він думав, що ви могли замурувати тіло в будь-яку стіну. Чомусь я так само не маю сумнівів — на вас це схоже.

— Поясніть.

— Лише мої відчуття, пане Яблонський. Незабаром після того, як Ольга зникла, ви продали цей будинок. І з головою поринули в міські забудови. Слава Богу, сецесія нині в моді, без роботи підрядники не сидять, усім вистачає. Але хоч мали певні статки, їх навряд чи вистачало для успішного старту. Ви не могли продати будинок, купити інший, де живете зараз, а на різницю заснувати власну прибуткову справу. Проте гроші у вас звідкілясь взялися. Антон Моргун не мав поняття про історію з золотом у пивниці. Інакше відразу б розв’язав нескладну математичну задачку.

— Золото?

— Саме так, пане Яблонський. Ви вирішили продати будинок, і це зрозуміло. Зраджений, принижений чоловік не може більше тут жити. І напевне розуміли: той, хто купить, неодмінно піддасться моді та почне перебудову. Єдине, що не мало б зачепити кайло будівельників, — підвал. Місце, де ви поховали Ольгу. І ось коли ховали — випадково знайшли раніше закопаний тут скарб. Інше походження ваші раптові статки навряд чи мають, погодьтеся. Далі слухаєте?

— Звичайно. Завжди цікаво знати хід чужих думок. Допомагає робити висновки, аби не помилитися в майбутньому та все врахувати.

— Майбутньому? — Клим гмикнув. — Ну, як знаєте. Про це ще поговоримо. Отже, спершу я не повірив, дізнавшись про якісь скарби. Саме довкола них почалася ота історія з привидом. Як бачимо, мало не завершилася успішно для пана Мазарека. Та вам було вигідно, аби все скінчилося швидко, на будь-чию користь. Надмірна увага до вашого колишнього будинку вас неабияк стурбувала. Тож ви долучилися до гурту зацікавлених, аби мати змогу контролювати мої пошуки. Й втрутитися в разі небезпеки. Лише цим пояснюю вашу участь у гонитві за так званим привидом. Ви ж не є зацікавленою особою, після вас дім поміняв двох власників. І, як ми знаємо, все скінчилося фарсом. До того ж — із користю для вас: убивство Моргуна долучили до інших, попередніх, та повісили на Мазарека з його гоп-компанією. Будете заперечувати?

— Чекаю, коли ж ви скажете, що Антона Моргуна, як і свою дружину Ольгу, убив я.

— Навряд, — похитав головою Клим. — Але про це трохи згодом. Я не до кінця пояснив про ось цю пивницю. Бетон, пане Яблонський.

— До чого тут бетон?

— Підлога залита бетоном. Попередні власники, починаючи з пана Гаєцького, ще не знали, що то таке. Зараз, у розпал будівельного буму, бетон активно використовується. Через те ви, поховавши дружину тут, потурбувалися, аби все забетонувати. Після такого ніхто з наступних власників не чіпатиме підвалу. Для чого, тут усе монолітно. Зрозумів — залити спід бетоном могли тільки ви. Пам’ятав про золото. Взяв до уваги безслідне зникнення Ольги та ваше збагачення потому. Пане Яблонський, лишається дізнатися, де ви її поховали.

— Для чого вам це, Кошовий?

— Поставити останню крапку.

Лице Яблонського скривилося — це він так посміхнувся.

— Хтозна. Обирайте, де вам подобається. Може, вона саме зараз під вами. Або — он там, у дальньому кутку. Чи ступіть кілька кроків хоч праворуч, хоч ліворуч. Вона буде всюди, пане Кошовий.

Ще не до кінця вірячи його словам, Клим відступив, ніби підлога почала раптом пекти знизу, мов розпалена сковорода.

— Злякалися? Ви ж хотіли правди. Вона порізана, мов шинка! О, заслужила на те! Не чекали? — Настрій Яблонського помітно покращився. — Голова біля порогу. Руки — в одному кутку. Ноги — в іншому. Тулуб…

— Закрийте рота! — гаркнув Кошовий, знову задкуючи. — Ви не могли! Ви не могли так учинити з власною дружиною!

— Міг! — Тепер голос Яблонського гуркотів, луною відбиваючись від мурованих стін. — Вона не відчула того болю, який відчував я! Бо коли її розтинали, була мертвою. Я ж завданий нею біль переживаю досі, розумієте? Вдавала з себе шляхтянку! Комизилася! Давала зрозуміти — з нею, поруч неї я чогось вартий! Бачте, щиро вірила, що чогось вартує в житті! Я б усе стерпів, пане Кошовий! Навіть зраду! Але вона не хотіла дітей від мене! Розумієте? Коли ж одного разу несподівано погодилася, відразу закралася підозра — тут щось не так, Ольга знову використовує мене! Зрадниця отримала, що заслужила!