Андрій Кокотюха - Привид із Валової

При собі в Кошового були ліхтарик і револьвер, те ж саме мав кілька тижнів тому Антон Моргун. Та, на відміну від нього, Клим уже напевне знав, куди треба йти. Замка на підвальних дверях не було від самого початку, трималися на клямці. Коли безуспішно шукали тут скарби, їх навіть не зачинили за собою. Нічого, будинком усе одно найближчим часом із новим ентузіазмом збирався зайнятися власник, хоч пивниця виявилася чи не найбільш обладнаним місцем у відданому під кардинальну перебудову домі.

Особливо — підлога.

На неї Клим звернув увагу відразу, щойно ступив разом із Ліндою та іншими поліцейськими. Поцікавився, чи так було завжди. Йому відповіли. Далі тему не розвивав, лише зробив подумки чергову позначку, а вже вдома старанно занотував.

Тут було вогко, тривожно, та чомусь зовсім не страшно. Зрештою, Кошовий уже стільки разів заходив до будинку на Валовій, що почувався ніби вдома. Й зовсім не боявся, хоч на підлогу пивниці ступив обережно, навіть через силу. Поставивши праву ногу вниз, ліву так і лишив на крайній сходинці. Потім вилаявся тихенько, сплюнув — дурня то все! — й далі вже пройшов, крокуючи впевнено.

Перевіривши час на годиннику, закурив.

Чоловік повинен прийти вчасно. В його інтересах не тягнути.

Так стояв, підсвічуючи собі ліхтариком, слухаючи темряву й розважаючись видовищем, як падає збитий цигарковий попіл на залиту бетоном підлогу при електричному світлі. Коли пожбурив у дальній кут перший недопалок та потягнувся за другою цигаркою, враз почув кроки ззовні. Той, хто наближався, не боявся бути почутим. Рухався впевнено, точно знаючи: ніхто не перешкоджатиме, не заважатиме, зайвих вух не знайдеться.

Зупинившись нагорі, біля входу в підвал, чоловік голосно запитав:

— Ви вже там, пане Кошовий?

Замість відповіді Клим засвітив ліхтарика, гойднувши промінчиком.

— Хочу вас почути.

— Так, це я.

— А чому саме це місце? Ми хіба не могли поговорити там, де затишніше, зручніше, цивільніше нарешті?

— Мені краще там, де вона спочиває, — озвався Кошовий, голос під склепінням пивниці звучав лунко.

— Присвітіть мені, раз уже там.

Клим виставив руку з ліхтариком перед собою. Чоловік зійшов сходами, ступаючи дуже обережно. Спустившись, став навпроти Кошового, поставивши ноги трошки ширше плечей та розстебнувши два верхніх ґудзики на дорогому пальті.

Зараз вже не треба сушити голову, визначаючись, як сприймати цю людину — кумедною чи, навпаки, лиховісною. Ладно підігнаний одяг приховував дану природою непропорційність постави. І вуха та ніс, приліплені чиєюсь шкідливою рукою абияк, тепер зовсім не робили його кумедним, тим більше — іграшковим.

Він прийшов сюди не гратися.

— Дякую, що знайшли час, пане Владиславе.

— Доброго вечора, — привітався Владислав Яблонський. — Ви курите пристойні цигарки. Бачу, отримана за недавню послугу винагорода дозволила поліпшити смаки.

— На добрий тютюн мені вистачає заробітку в пана Штефка. Ви ж не про цигарки говорити сюди прийшли проти ночі.

— Звісно, — легко погодився він.

Тінь, яку кидало світло ліхтарика, робила Яблонського ще нижчим від Клима, ніж насправді. Не на півголови, майже на цілу.

— Поговоримо?

— Спершу послухаю вас. Знаєте, взагалі-то я прийшов сюди найперше через те, що вже мав нагоду переконатися в неабиякій вашій кмітливості, пане Кошовий. За інших обставин навіть не став би слухати того вашого дивного посланця-жида. Паризькі таємниці, чесне слово. Забави юнаків, котрі начиталися Ежена Сю. Хоча, як мені відомо, ви полюбляєте бульварні романи. Тільки ж ми в реальному житті, пане Кошовий.

— Отож, — легко погодився Клим. — Через те мені завжди були до вподоби злочини, котрі автор таких історій творить у власній уяві. Зарізані, застрелені та задушені — усе це, на жаль, не тільки в сенсаційних романах, пане Яблонський. Тож мені цікаво, чого начиталися ви, коли вирішили позбутися Ольги раз і назавжди.

— Ольги, — почулося у відповідь, ніби ім’я відбила луна.

— Саме так. Ольги. Вашої дружини Ольги Яблонської. У дівоцтві — Богуш, народженій у колись шляхетній, нині ж — збіднілій родині Богушів. Панство мешкає у занепалому маєтку під Станіславовом. Та все одно готове було віддати останнє, аби дізнатися, куди зникла їхня єдина донька. Вона вигідно одружилася тут, у Львові. На неї покладалися великі надії, з неї рід Богушів мав єдину можливість відродитися. Хай не відразу, поступово. Ольга — єдина спадкоємиця. У панства не лишилося більше нічого. Рід не мав урватися. Богуші переймалися, що у вас не було дітей. Та Ольга була ще доволі молодою, аби подарувати батькам онука, онучку чи обох. Чому ви не хотіли дітей, пане Яблонський? Дружина була надто вродливою для вас? Вона боялася, аби їм не передалися ваші риси, ваші гени? Як було, що між вами сталося?