Умберто Еко - Маятник Фуко

Я пам’ятав слова Салона про ворожість, із якою отець Кірхер ганьбив розенкрейцерів, і робив він це саме тоді, коли говорив про надра земної кулі.

«Отець Кірхер», говорив я, «центральний персонаж у цій історії. Чому ця людина, яка стільки разів проявляла свій змисл спостереження і смак до експериментування, потім заперечила свої нечисленні вірні думки посеред тисяч сторінок, переповнених неймовірними гіпотезами? Він листувався з найкращими англійськими вченими, а зрештою, у кожній зі своїх книг він переймає типові розенкройцерівські теми, нібито аби заперечити їх, а насправді, щоб засвоїти і запропонувати свою, контрреформаторську версію. У першому виданні Фами цей добродій Газельмайєр, засуджений єзуїтами на каторгу за свої реформаторські ідеї, з усіх сил доводить, що справжніми і достойними єзуїтами є вони, розенкройцери. Чудово, а Кірхер пише свої тридцять із лишком томів, аби натякнути, що справжніми і достойними розенкройцерами є вони, єзуїти. Єзуїти намагаються накласти лапу на План. І він, отець Кірхер, береться вивчати маятники, і таки вивчає їх, хоч на свій спосіб, вигадуючи байку про планетарний годинник, який нібито потрібен, щоб знати точну годину у всіх осідках Товариства Ісуса, розкиданих по світі».

«А звідки єзуїти знали про існування Плану, якщо тамплієри дали себе повбивати, лиш би тільки не признатися?» питав Діоталлеві. Відповідь, що єзуїти завжди знають більше від самого диявола, нас не задовольняла. Ми прагнули спокусливішого пояснення.

Дуже швидко ми це з’ясували. Знову Ґійом Постель. Гортаючи історію єзуїтів Кретіно-Жолі (скільки ми нареготалися з цього злощасного імені), ми виявили, що 1544 року Постель, у полоні своїх містичних поривів, своєї спраги духовного відродження, відвідав у Римі Ігнатія Лойолу. Ігнатій прийняв його з ентузіазмом, але Постель не зумів відмовитися від своїх маніакальних ідей, від своїх кабалізмів, від свого екуменізму, а єзуїтам ці речі були явно не до смаку, а найменше їм подобалася його найбільш маніакальна ідея, від якої Постель не хотів відступитися ні на крок, — що Царем Світу має бути король Франції. Ігнатій був святим, але він був також іспанцем.

Так у певний момент між ними дійшло до розриву, і Постель покинув єзуїтів — або ж єзуїти виставили його за двері. Але якщо Постель був єзуїтом, нехай навіть недовго, він же мусив звіритися святому Ігнатієві — якому він дав обітницю послуху perinde ас cadaver [236] perinde ас cadaver — лат.: так, неначе труп. — про свою місію. «Любий Ігнатію, — сказав він, мабуть, йому, — знай, що приймаючи мене, ти приймаєш також секрет Плану тамплієрів, що їх представником від Франції є моя скромна особа, ба більше, всі ми очікуємо третьої столітньої зустрічі 1584 року, — чом би нам не очікувати її ad majorem Dei gloriam [237] ad majorem Dei gloriam — лат.: задля більшої слави Бога (девіз отців-єзуїтів). ».

Таким чином єзуїти через Постеля, завдяки хвилині його слабкості, дізналися про таємницю тамплієрів. Секрет такого штибу належить використати. Святий Ігнатій переходить у вічне блаженство, але його наступники чувають і продовжують тримати Постеля на оці. Вони хочуть знати, з ким він зустрінеться того віщого 1584 року. Але, на жаль, Постель помирає раніше, і нічого не дає навіть те, що — як запевняло одне з наших джерел — коло його смертного ложа був присутній якийсь незнаний єзуїт. Єзуїти не знають, хто Постелів наступник.

«Даруйте, Казобоне», сказав Бельбо, «тут щось не грає. Якщо справи малися саме так, єзуїти не могли знати, що зустріч 1584 року не відбулася».

«Однак не треба забувати», зауважив Діоталлеві, «що — якщо Невірні кажуть правду — ці єзуїти були залізні хлопці й не давали так легко обвести себе круг пальця».

«Гм, щодо цього», сказав Бельбо, «то один єзуїт може з’їсти двох тамплієрів на сніданок і ще двох на вечерю. Їх також розпускали, і не раз, і до цього доклали зусиль уряди цілої Європи, однак, вони все ще з нами».

Треба було залізти в шкуру єзуїта. Що зробив би єзуїт, якби Постель вислизнув йому з-під рук? У мене одразу з’явилась ідея, але вона була така дияволічна, що навіть наші дияволісти, подумав я, не зможуть її перетравити: розенкройцери були вигадкою єзуїтів !

«Коли помер Постель», запропонував я, «єзуїти — адже вони хитруни — математично передбачили цю плутанину з календарями і вирішили взяти ініціативу в свої руки. Вони влаштовують розенкройцерську містифікацію, точно вираховуючи, до чого це призведе. Серед багатьох ентузіастів, які піймалися на гачок, відкриває себе, заскочений зненацька, й хтось із автентичних осередків. У цьому випадку можна уявити собі лють Бекона: Флудде, телепню, ти не міг тримати язика за зубами? Але ж віконте, Му Lord , здавалося, що вони з наших… Дурню, хіба тебе не вчили не довіряти папістам? Тебе треба було спалити, а не того бідолашного Ноланця!»