Умберто Еко - Маятник Фуко

Лії про План я не говорив нічого, аби не викликати її несхвалення, але я став мало часу проводити з Джуліо. Я пробуджувався уночі від думки, що Рене Декарт, себто Renatus Cartesius , мав ініціали R. С. і що він занадто ревно шукав розенкройцерів, а потім занадто ревно заперечував, що знайшов їх. Звідки така одержимість Методом? Метод був потрібен, щоб знайти розв’язання таємниці, яка зачарувала вже всіх утаємничених Європи… А хто прославляв чар готики? Рене де Шатобріан, R. С. А хто у часи Бекона написав Steps to the Temple ? Річард Крешо, R. С. А що тоді Раньєрі де’Кальцабіджі, Рене Шар, Реймонд Чендлер, R. С., R. С., R. С? A Rick із Касабланки?

Так ми отримали повну картину нових часів, де працьовиті кроти без упину перекопували підземелля, підглядаючи планету знизу. Але тут мало бути іще щось, якась інша справа, започаткована беконіанцями, результати або фази якої були на очах у всіх, і ніхто цього не усвідомлював… Адже копаючи у підземеллях, вони досліджували глибинні шари, однак кельти та тамплієри не обмежилися до копання колодязів — будуючи свої клапани, вони спрямовували їх до неба, щоб установити зв’язок між мегалітами і вловлювати впливи зірок…

Ця ідея спалахнула в голові Бельбо одної безсонної ночі. Він виглянув у вікно й побачив у далині, над дахами Мілану, світла металевої вежі телекомпанії RAI, великої міської антени. Поміркований і розважний варіант Вавилонської Вежі. І в ту мить він усе зрозумів.

«Ейфелева вежа,» сказав він нам наступного ранку. «Як же я раніше не подумав? Металевий ідол, мегаліт останніх кельтів, порожнє вістря, вище, ніж усі готичні шпилі. Навіщо Парижеві здався цей безглуздий монумент? Це небесний зонд, антена, яка збирає інформацію з усіх герметичних клапанів, устромлених у земну кору, зі статуй острова Пасхи, з Мачу-Пікчу, зі статуї Свободи на острові Бедлоу, спроектованої втаємниченим Лафайєтом, з обеліску в Луксорі, з найвищої вежі Томару, з Колоса Родоського, який продовжує передавати з глибини порту, де його вже ніхто не може знайти, з храмів у брахманівських джунглях, із башточок Великої Китайської Стіни, з вершини Аєрс-Рок, зі шпилів Страсбургу, які викликали таке захоплення втаємниченого Ґете, з ликів на горі Рашмор — Утаємничений Гічкок збагнув чимало, — з антени Емпайр Стейт Білдінґу, скажіть самі, на яку ж імперію натякало це творіння американських утаємничених, якщо не на імперію Рудольфа Празького! Ейфелева вежа приймає інформацію з підземелля і порівнює її з інформацією, що приходить із неба. А хто дає нам перше жаске кінематографічне зображення Ейфелевої вежі? Рене Клер у фільмі Париж, який спить . Rene Clair, R. С».

Ми перетлумачили всю історію науки: зрозумілою стала навіть гонка космічних озброєнь — всі ці божевільні супутники не інакше як займалися фотографуванням земної кори, щоб виявити там невидимі струмені, глибоководні потоки, течії гарячого повітря. І щоб порозумітися між собою, порозумітися з Ейфелевою вежею, зі Стоунгенджем…

Коли ми обмінювалися вислідами нашого фантазування, нам здавалося, і справедливо, що ми просуваємося вперед шляхом незаконних асоціацій, недозволених перемичок, яким ми б соромилися довіряти — якби хтось оскаржував нас у тому, що ми в це вірили. Справа в тому, що нас заспокоювало наше порозуміння — тепер уже мовчазне, як цього вимагає етикет іронії, — що ми пародіюємо логіку інших. Але впродовж довгих пауз, коли кожен із нас нагромаджував докази, щоб із чистим сумлінням — наче збираючи камінці для пародії на мозаїку — висловити їх на спільних зібраннях, наш мозок звикав пов’язувати, пов’язувати, пов’язувати кожен факт із будь-яким іншим фактом, а щоб робити це автоматично, він мусив набути деяких звичок. Гадаю, є певна межа, за якою нема вже різниці між звичкою вдавати, що віриш, і звичкою вірити.

Наче в історії про шпигуна: він проникає у таємні служби ворога, звикає думати як ворог і якщо виживає, то лише тому, що йому це вдається, і цілком очевидно, що невдовзі він переходить на ворожий бік, який став його власним. Або наче людина, що живе на самоті з собакою — вона говорить до нього цілий день, спершу намагається зрозуміти собачу логіку, відтак приходить до висновку, що собака розуміє людську логіку; вона виявляє, що він несміливий, відтак, що ревнивий, потім що вразливий, врешті вона починає робити йому наперекір і влаштовувати сцени ревнощів; і коли людина певна, що собака став таким, як вона, насправді це вона стала такою, як він, і коли вона пишається тим, що ошляхетнила його, насправді це вона особачіла.