Умберто Еко - Маятник Фуко

У центрі галявини я помітив купу каменів, які нагадували, правда, лише приблизно, дольмен. Очевидно, галявина була вибрана саме через ці каменюки. Одна з головних жриць піднялася на дольмен і подула в сурму. Сурма була схожа — ще більше, ніж та, що ми бачили кілька годин тому — на гасловий ріг тріумфального маршу з «Аїди». Але з неї виходив приглушений, нічний звук, і здавалося, що він лунає дуже здалеку. Бельбо торкнув мене за лікоть: «Це рамсінґа, горн туґів коло священного баньяну…»

Я повів себе неделікатно. Я не зрозумів, що він жартував саме для того, щоб не допустити інших асоціацій, і встромив ножа в рану. «Звичайно, бомбардон тут не мав би такої сугестивної сили», сказав я.

Бельбо кивнув. «Я прийшов сюди саме тому, що не хочу бомбардона», сказав він. Я питаю себе: може, саме того вечора він почав бачити зв’язок між своїми снами і тим, що відбувалося в ті місяці.

Альє не стежив за нашою розмовою, але чув, що ми про щось перешіптуємося. «Це не попередження, ані не заклик», сказав він, «ідеться про щось на зразок ультразвуку, який має встановити контакт із підземними хвилями. Бачите, тепер усі друїдеси в колі взялися за руки. Вони утворюють щось на кшталт живого акумулятора, щоб збирати й сконцентровувати теллуричні вібрації. Тепер повинна з’явитися хмара…»

«Яка хмара?» прошепотів я.

«Передання називає її зеленою хмарою. Почекайте…»

Я не очікував жодної зеленої хмари. Але майже в ту ж мить із землі піднялася м’яка мряка, — якби вона була однорідна й суцільна, її можна було б назвати туманом. Це було утворення, що складалося з клаптів, у певній точці воно згущувалося, а тоді, під подувом вітру, піднімалося, пирхаючи, наче пасмо цукрової вати, переміщувалося, розвіюючись у повітрі, відтак скручувалося в клубочок в іншому місці на галявині. Ефект був дуже незвичайний, іноді в глибині з’являлися дерева, іноді все змішувалося у білуватій парі, іноді хмара парувала в центрі галявини, закриваючи від нас те, що там відбувалося, і відкриваючи її краї та небо, де незворушно сяяв місяць. Порухи клаптів були раптові, несподівані, неначе вони підкорялися імпульсові вередливого подуву.

Я подумав про хімічний трюк, а потім замислився: ми були на висоті майже 600 метрів, і цілком можливо, що це були справжні хмари. Передбачені, викликані ритуалом? Напевно ні, але жриці вирахували, що, за сприятливих обставин, на цій висоті над самою поверхнею землі можуть утворюватися ці випари-блукальці, ці скупчення пари.

Нелегко було опиратися чарам цієї сцени, бо й одяг жриць змішувався з білизною пари, і здавалося, що їх постаті виходять із цієї молочної темряви і повертаються у неї, ніби нею породжені.

У певну мить хмара вкрила весь центр поляни, й кілька клаптів, які, роз’єднуючись, піднімалися догори, майже заслонили місяць, однак не настільки, щоб галявина, далі освітлена по краях, зблякла. Тоді ми побачили, як із хмари вийшла одна з друїдес і з криком, з простягнутими вперед руками побігла в напрямку лісу, я навіть подумав, що вона побачила нас і кидає на нас прокляття. Але, будучи за кілька метрів від нас, вона змінила напрям і кинулася бігти кругом навколо хмари, зникла ліворуч у білизні, через кілька хвилин знову з’явилася праворуч, знову підбігла дуже близько до нас і я зміг роздивитися її обличчя. То була сивілла з великим, дантівським носом над тоненьким, наче шрам, ротом, який відкривався, немов підводна квітка, беззубим, як не рахувати двох передніх зубів та асиметричного ікла. Її очі були рухливі, хижі, колючі. Я почув, чи мені здалося, що почув, чи тепер я вважаю, що чув — накладаючи на цей спогад інші спогади — разом з кількома словами, які тоді видалися мені гельськими, декілька заклинань мовою, яка нагадувала латину, щось подібне до «о pegnia (oh, е oh! intus) et eee uluma!!!» — і раптом туман майже зник, галявина знову очистилася, і я побачив, що її заповнило стадо свиней з намистом із незрілих яблук навколо опецькуватих ший. Друїдеса, яка раніше грала на сурмі, все ще стоячи на дольмені, вимахувала ножем.

«Ходімо», сухо сказав Альє. «Закінчилося».

Слухаючи його, я помітив, що хмара тепер повисла над нами і навколо нас, і я майже не бачив тих, хто стояв поруч зі мною.

«Як це — закінчилося?» сказав Ґарамон. «Мені здається, що найцікавіше починається саме тепер».

«Закінчилося те, що ви могли бачити. Більше не можна. Слід поважати ритуал. Ходімо».

Він знов увійшов до лісу і його одразу ж проковтнула волога, яка нас огортала. Ми йшли, тремтячи, ковзаючи по гнилому листі, важко дихаючи, врозсип, наче військо у відступі. Ми знайшли один одного на дорозі. Менш ніж через дві години ми могли бути в Мілані. Перед тим як сісти у свою машину разом з Ґарамоном, Альє попрощався з нами: «Пробачте мені, що я перервав виставу. Я хотів познайомити вас із чимось, тобто з кимось, хто існує навколо нас і на кого, по суті, ви теж тепер працюєте. Але більше бачити вам не можна. Коли мене повідомили про цю подію, я мусив пообіцяти, що ми не заважатимемо церемонії. Наша присутність могла негативно вплинути на наступні фази».