Умберто Еко - Маятник Фуко

«Навіть?»

«Ніщо на світі не вимагає більшої обережности, ніж істина. Розповісти істину — це наче вразити себе у серце…»

«Досить, досить, мені аж дух перехоплює…»

«Лише вам я наважуся відкрити свою таємницю. Я не належу до жодної епохи і до жодного місця. Я переживаю своє вічне існування поза часом і поза простором. Існують створіння, позбавлені своїх янголів-хоронителів: я — одне з них…»

«Але навіщо ви привели мене сюди?»

Інший голос: «Що, любий Бальзамо, граємось у міф про безсмертного?»

«Телепень! Безсмертя — це не міф. Це факт».

Я вже хотів був піти геть, знуджений цими теревенями, коли упізнав голос Салона. Він говорив негучно, з напругою, ніби затримуючи когось за лікоть. Я розпізнав голос П’єра.

«Облиште», говорив Салон, «не кажіть мені, що ви тут лише заради цієї алхімічної буфонади. Не переконуйте мене, що ви прийшли прогулятися садами. Чи знаєте ви, що після Гайдельберґу де Ко прийняв запрошення французького короля зайнятися очищенням Парижу?»

«Les façades?» [161] Les façades? — фр.: Фасади?

«Він же не Мальро. Підозрюю, що йшлося про стоки. Цікаво, чи не так? Цей добродій мудрував над символічними помаранчевими й овочевими садами для цісарів, але насправді його цікавили паризькі підземелля. У ті часи в Парижі не було справжньої каналізаційної мережі. Там була суміш каналів на поверхні землі, а під землею були переходи, про які було відомо дуже мало. Римляни від часів республіки знали все про свою Клоаку Максиму, а через тисячу п'ятсот років у Парижі не було відомо нічого про те, що діється під землею. І де Ко приймає запрошення короля, бо хоче більше дізнатися про це. Що ж він хоче знати? Після де Ко, Кольбер, аби очистити криті канали — це лише привід, урахуйте, це діялося в часи Залізної Маски — посилає туди каторжників, але вони пускаються вплав по лайні, йдуть за течією аж до Сени, відпливають на човні, й ніхто не наважується підійти до тих страхітливих істот, огорнених нестерпним смородом та хмарою мух… Тоді Кольбер ставить жандармів на всіх виходах на ріці й каторжники, не маючи змоги вийти, гинуть у підземних галереях. За три сторіччя в Парижі було перевірено лише три кілометри каналізації. Але у XVIII сторіччі їх досліджено вже двадцять шість кілометрів, і то саме напередодні революції. Це вам нічого не говорить?»

«Ну, знаєте, це…»

«До влади приходять нові люди, які знають щось, чого не знали їхні попередники. Наполеон посилає загони людей, які просуваються вперед посеред людського посліду метрополії. Той, хто в ті часи мав відвагу працювати там, унизу, знайшов багато чого. Персні, золото, намиста, коштовності — що тільки не потрапляло у ті коридори хтозна-звідки. Той, хто мав достатньо здоровий шлунок, щоб проковтнути те, що там знаходив, виходив нагору, пив щось для прочищення і ставав багатієм. І виявилося, що чимало будинків мали підземний перехід, який вів прямо до каналізації».

«Ça, alors…» [162] Ça, alors… — фр.: Ну, ось…

«І це в часи, коли нічний горщик виливали через вікно? А навіщо вже тоді існували канали, які мали щось на зразок бічного хідника, і вмуровані у стіни залізні кільця, щоб можна було за них ухопитися? Ці переходи — це те ж саме, що й tapis francs , кубла, де збиралися злочинці — pègre [163] pègre — фр.: злодії. , як тоді говорили, — і якщо надходила поліція, можна було втекти і вийти на поверхню з іншого боку».

«Дешеве читво…»

«Так? Кого ви покриваєте? За Наполеона III барон Гавсман законом зобов’язує всіх власників будинків у Парижі побудувати автономний резервуар і підземний коридор, який веде до загальної каналізації… Галерею завввишки два метри тридцять сантиметрів і завширки метр тридцять сантиметрів. Ви розумієте? Кожний будинок у Парижі підземним коридором з’єднаний з каналізацією. А знаєте, яку довжину має сьогодні паризька каналізація? Дві тисячі кілометрів, на різних рівнях. І все почалося з людини, яка запроектувала в Гайдельберзі ці сади…»

«І що?»

«Бачу, ви просто не маєте бажання говорити. І все ж ви знаєте щось, чого не хочете мені сказати».

«Прошу вас, не затримуйте мене, вже пізно, мене чекають на зборах».

Звук кроків.

Я не розумів, до чого хилив Салон. Оглянувшись навколо, затиснений між ліпленням та отвором вуха, я відчув себе у підземеллі, я теж перебував під склепінням, і мені здалося, що вхід у цей фонургійний канал був не чим іншим, як початком сходження у тьмяні галереї, які вели прямо до центра землі, де роїться від Нібелунґів. Мені стало холодно. Я вже відходив, коли почув ще один голос: «Ходімо. Ми можемо починати. У таємній залі. Покличте інших».