Умберто Еко - Маятник Фуко

«А свині? Що там відбувається зараз?» запитав Бельбо.

«Все, що я міг сказати, я сказав».

Я повернувся з П’ємонту з почуттям провини. Але побачивши Лію, я забув про всі пожадання, які в мене були промайнули.

І все ж ця подорож залишила в мені інші сліди, і тепер мене непокоїть те, що тоді вони мене не занепокоїли. Я саме остаточно впорядковував, розділ за розділом, ілюстрації до історії металів, і більше не був у стані вистояти перед демоном подібностей, як це вже зі мною трапилось у Ріо. Чим відрізнялися між собою оця циліндрична піч Реомюра 1750 року, цей інкубатор для яєць і цей атанор XVII століття, материнська утроба, темна матка для висиджування хтозна-яких містичних металів? Це було так, ніби Дойчес Музеум розмістили у п’ємонтійському замку, який я відвідав минулого тижня.

Мені ставало все важче відмежовувати світ магії від того світу, який сьогодні називають універсумом точности. Я зустрічав персонажів, про яких учив у школі як про тих, хто ніс світло математики і фізики в темноти забобонів, і виявляв, що вони працювали, стоячи одною ногою в Кабалі, а іншою — в лабораторії. Може, я наново перечитував усю історію очима наших дияволістів? Але потім я знаходив цілком вірогідні тексти, де розповідалося, як фізики-позитивісти, заледве вийшовши з університету, прямували на медіумічні сеанси та на астрологічні згромадження, і як Ньютон дійшов до закону всесвітнього тяжіння, бо вірив в існування окультних сил (я пригадав собі його дослідження розенкройцерівської космології).

Я поставив перед собою науковий обов’язок ставитися до всього з недовірою, але тепер я мусив з недовірою ставитися й до вчителів, які навчили мене бути недовірливим.

Я сказав собі: я такий самий, як Ампаро — не вірю, але підкоряюся. І я ловив себе на тому, що роздумую над тим фактом, що, по суті, висота великої піраміди справді становить одну мільярдну відстані Земля-Сонце, що між міфологією кельтів та міфологією американських індіянців справді простежуються аналогії. І я починав ставити питання до всього, що мене оточувало — до будинків, вивісок крамниць, хмар на небі та гравюр у бібліотеці, прагнучи, аби вони мені розповіли не свою, а іншу історію, яку вони, звісно, приховували, але яку вони, врешті-решт, відкривали з причини і силою своїх таємничих подібностей.

Мене врятувала Лія, принаймні на якийсь час.

Я розповів їй усе (майже все) про поїздку до П’ємонту. Вечір за вечором я повертався додому з новими дивовижними фактами, додаючи їх до свого перехресного каталогу. Вона примовляла: «Поїж, ти ж худий, як тріска». Одного вечора вона сіла побіч письмового столу, розділивши свою гриву посередині чола, щоб дивитись мені прямо в вічі, і згорнувши руки на колінах, як це роблять сільські господині. Вона ніколи раніше не сідала у такій позі, розставивши ноги, з напнутою між колінами спідницею. Я подумав, що ця поза не надто вишукана. Але потім приглянувся до її обличчя, і воно, вкрите легким рум’янцем, здалося мені світлистішим, ніж завжди. Я слухав її — хоча ще не знав чому — з пошаною.

«Піме», сказала мені вона, «мені не подобається те, як ти ставишся до роботи в „Мануціо“. Раніше ти збирав факти, як збирають мушлі. А тепер здається, що ти викреслюєш номери в лотереї».

«Це лише тому, що так я більше розважаюся».

«Ти не розважаєшся, а захоплюєшся, а це різні речі. Уважай, через них можеш позбутися глузду».

«Не треба перебільшувати. Якщо хтось і божевільний, то це вони. Ніхто не стає божевільним, працюючи санітаром у божевільні».

«Це ще треба довести».

«Ти знаєш, що я завжди недовірливо ставився до аналогій. А тепер я опинився на святі аналогії, а це Коні-Айленд, Перше Травня в Москві, Ювілейний Рік аналогій, я усвідомлюю, що деякі з них кращі від інших, і запитую себе: а може, все це справді має підставу».

«Піме», говорила мені Лія, «я бачила твої картки, адже це мій обов’язок — їх упорядковувати. Хоч би що відкрили твої дияволісти, все це вже тут, дивися», і вона поплескала себе по животі, по боках, по стегнах і по чолі. Сидячи напроти мене з розставленими ногами, на яких напиналася спідниця, вона, така тендітна й гнучка, була схожа на міцно збудовану й здорову годувальницю, і погідна мудрість освітлювала її матріярхальним авторитетом.

«Піме, архетипів нема, є тіло. Всередині живота гарно, адже там росте дитина, туди встромляється твій пташок, веселий і стрімкий, і тече добра, смачна їжа, тому печера, яр, тунелі, підземелля гарні й важливі, навіть лабіринт, адже він улаштований, як наші добрі й святі тельбухи, і коли хтось хоче відкрити щось важливе, то це виходить саме звідти, бо звідти з’явився й ти у час твого народження, бо плодючість завжди пов’язується з якоюсь дірою, де щось спершу гниє, а тоді — ось на тобі, маленький китаєць, фінік, баобаб. Але згори краще, ніж унизу, бо якщо ти стоятимеш головою вниз, кров припливатиме тобі до голови, бо ноги смердять, а волосся не дуже, бо краще залізти на дерево й збирати фрукти, ніж опинитися під землею і годувати хробаків, бо рідко ти зазнаєш болю, зачепивши щось зверху (хіба що на горищі), а звичайно ти робиш собі боляче, падаючи додолу, ось чому висота — ангельська, а низ — диявольський. Але оскільки справедливо й те, що я сказала раніше про свій животик, то істинні обидва твердження, внизу й всередині чудово в одному розумінні, а нагорі й назовні — в іншому, і дух Меркурія та вселенська суперечність не мають до цього жодного стосунку. Вогонь тримає тепло, а холод викликає в тебе запалення легенів, особливо якщо ти мудрець, який жив чотири тисячі років тому, а отже, вогонь має таємничі властивості, до того ж він варить тобі курку. Але холод не дає цій самій курці псуватися, а вогонь, якщо до нього доторкнутися, створить тобі отакенний міхур, отже, якщо ти розмірковуєш про щось, що зберігається тисячоліттями, як, приміром, мудрість, ти повинен уявляти це на горі, у вишині (а ми бачили, що це прекрасно), але теж і в печері (яка також чудова) і у вічному холоді тибетських гір (що найкраще зі всього). А якщо хочеш знати, чому вся мудрість приходить зі сходу, а не зі швайцарських Альп, це тому, що коли тіло твоїх предків зранку прокидалося, було ще темно, і воно дивилося на схід, сподіваючися, що з’явиться сонце і не буде дощу, що за часи!»