Умберто Еко - Маятник Фуко

Ми побачили професора Каместреса, одного з перших дияволістів, які відвідали нас у видавництві «Ґарамон», ворога Ordo Templi Orientis . Ми насилу розпізнали його, бо він перевдягся так, що це видалося нам дивним, однак Альє визначив, що це цілком відповідає цій оказії: він був зодягнений у біле лляне покривало, підперезане на стегнах червоною стрічкою, яка перехрещувалася на грудях та на спині, і в чудернацький капелюх стилю XVII століття, до якого були пришпилені чотири червоні троянди. Він став навколішки перед дівчиною з сурмою і промовив кілька слів.

«Справді», пробурмотів Ґарамон, «є стільки тайн в землі і небесах…»

Ми проминули оздоблений історичними образками портал, який нагадав мені цвинтар у Стальєно. Над складною неокласичною алегорією я побачив вирізьблені слова CONDOLEO ET CONGRATULOR [158] CONDOLEO ET CONGRATULOR — лат.: СПІВЧУВАЮ І ПОЗДОРОВЛЯЮ. .

Усередині кишіло й вирувало від гостей, котрі скупчилися коло буфету в просторому салоні при вході, звідки два крила сходів розходилися до верхніх поверхів. Я помітив інші відомі нам фізіономії, між якими був Браманті і — яка несподіванка — комендатор Де Ґубернатіс, АВК, уже оскубаний Ґарамоном, хоч іще, мабуть, не поставлений перед жахливою перспективою здачі усіх примірників його шедевру на макулатуру, бо він з виявами пошани і вдячности ступив назустріч моєму шефові. Привітати Альє виступив якийсь невеличкий суб’єкт із несамовитими очима. Завдяки його виразному французькому акцентові ми впізнали в ньому П’єра, того самого, що звинувачував Браманті у наврочуванні і якого ми підслуховували крізь двері кабінету Альє.

Я підійшов до буфету. Там були карафки з кольоровими рідинами, але мені не вдалося їх зідентифікувати. Я налив собі жовтого напою, подібного на вино, він був непоганий, без сумніву міцний, смаку старої наливки. Можливо, що у ньому було ще щось: у мене почало паморочитися в голові. Навколо мене юрмилися facies hermeticae поруч із суворими обличчями префектів на пенсії, я вловлював уривки розмов…

«На першій стадії ти мусиш установити зв’язок з іншими умами, відтак проектувати в інші істоти думки та образи, заряджати місця емоційними полями, здобувати владу над тваринним царством. На третій стадії намагайся спроектувати свого двійника в якусь точку простору — це білокація, як у йогів, ти повинен з’явитися одночасно у кількох різних подобах. Відтак належить перейти до надчуттєвого пізнання рослинних сутностей. Насамкінець спробуй здійснити розчленування — треба зосередитись на теллюричній формі тіла, розчинитися в одному місці й з’явитися в іншому, цілою особою, кажу тобі, а не лише у двійникові. Остання стадія, продовження фізичного життя…»

«Не безсмертя…»

«Не відразу».

«А ти?»

«Для цього потрібне зосередження. Не приховую від тебе, що це важко. Розумієш, мені вже не двадцять років…»

Я знайшов своїх супутників. Вони саме заходили до покою з білими стінами та заокругленими кутами. У глибині, неначе в музеї Ґревена — але образ, який спав мені на гадку того вечора, то був вівтар, який я бачив у Ріо в шатрі умбанди, — дві воскові статуї майже в натуральну величину, зодягнені у парчову тканину, яка здалася мені вельми дешевенькою. Одна статуя зображала даму на троні у вкритій блискітками білосніжній, чи майже білосніжній, одежі. Над нею на дротах висіли створіння невиразної форми, виготовлені, як мені здалося, з плюшевої тканини. В одному кутку з гучномовця долинав звук далеких сурм, дуже чистий, можливо, щось із Ґабрієлі, і звуковий ефект був набагато вишуканіший, ніж візуальний. Праворуч стояла ще одна жіноча постать, зодягнена в одяг з кармазинового оксамиту з білим поясом, на голові — лавровий вінок, поряд позолочені терези. Альє пояснював нам значення різних символів, але я збрехав би, якби сказав, що приділяв його поясненням велику увагу. Мене цікавив вираз обличчя запрошених, які переходили від фігури до фігури з виглядом глибокої шаноби і зворушення.

«Вони нічим не відрізняються від тих, хто ходить до каплиці, щоб побачити чорну богородицю у вишитій одежі, вкритій срібними сердечками», мовив я до Бельбо. «Невже вони думають, що це справді матір Христа у плоті й крові? Аж ніяк, але не думають вони й протилежного. Вони насолоджуються подібністю, переживаючи виставу як видіння, а видіння — як реальність».

«Авжеж», сказав Бельбо, «але проблема полягає не в тому, щоб знати, кращі вони чи гірші від людей, які ходять до каплиці. Я запитав себе, а хто ж ми такі? Ми, які вважаємо Гамлета правдивішим від нашого двірника? Чи маю я право судити їх, якщо я шукаю собі мадам Боварі, щоб мати кому робити сцени?»