Умберто Еко - Маятник Фуко

Увечері відбулося бучне святкування знесення заборони на алкоголь. Якопо, здавалося, забув про свої елегійні настрої і почав змагатися з Діоталлеві. Вони створювали в уяві абсурдні машини, кожного разу виявляючи, що вони вже були винайдені. Опівночі, після повного подій дня, всі вирішили, що треба спробувати, як спиться поміж пагорбами.

Я ліг у ліжко у старому покої, простирадла були ще вологіші, ніж пополудні. Якопо наполіг, щоб ми скористалися «панотцем» — це щось на зразок овального каркасу, який підносить ковдру і на якому ставиться невелика жарівниця з жаром — мабуть, для того, щоб ми відчули весь смак життя на віллі. Адже коли вологість у постелі прихована, «панотець» виводить її на поверхню, ти відчуваєш приємне тепло, а простирадла здаються вологими. Ну що ж робити. Я увімкнув нічник під абажуром — саме на такі абажури з торочками наштовхуються, за словами поета, нічні метелики, перед тим як загинути. І намагався заснути, читаючи газету.

Але десь через годину чи дві я почув у коридорі кроки, вхідні двері відчинилися і зачинилися, і нарешті (останнє, що я почув) двері різко гримнули. Лоренца Пеллеґріні піддавала випробуванню Бельбові нерви.

Я вже засинав, коли почув, як щось шкребеться у мої двері. Хтозна, може, якась тварина (але я не бачив тут ані собак, ані кішок), й у мене склалося враження, що це запрошення, прохання, зваба. Можливо, це була Лоренца, адже вона знала, що Бельбо за нею спостерігає. А може, ні. Дотепер я вважав Лоренцу власністю Бельбо — принаймні, що стосувалося мене — а крім того, відколи я був з Лією, я став невразливий на інші принади. Лукаві, часто змовницькі погляди, які іноді кидала мені, кепкуючи з Бельбо, Лоренца в офісі або у барі, ніби шукаючи союзника або свідка, були частиною — як я завжди гадав — світської гри, а крім того, Лоренца мала талант Дивитися на будь-кого з таким виглядом, ніби вона бажала випробувати його здібності у коханні — але досить дивним способом, ніби кажучи: «Я хочу тебе, але лише щоб показати, що ти боїшся…» Того вечора, коли я почув оте дряпання, оте шкряботіння нігтів об лаковані двері, у мене виникло зовсім інше почуття: мені стало зрозуміло, що я бажав Лоренци.

Я запхав голову під подушку і намагався думати про Лію. Я хочу мати з нею дитину, сказав я собі. І коли він (або вона) виросте, я навчу його (або її) грати на сурмі, тільки-но він (вона) навчиться дути у неї.

Десь опівдні Лоренца, усміхаючись, вийшла до нас на терасу і заявила, що відкрила чудовий потяг, який проїжджав через *** о пів на першу і який усього лиш з одною пересадкою привезе її пополудні до Мілану. Вона запитала, чи відвеземо ми її на станцію.

Бельбо, продовжуючи гортати свої нотатки, мовив: «Мені здавалося, що Алье очікує також і на тебе, ба більше, мені здавалося, що він зорганізував усю цю виправу лише заради тебе».

«Тим гірше для нього», сказала Лоренца. «Хто мене відвезе?»

Бельбо підвівся і сказав нам: «Я швиденько, лише туди й назад. Потім ми зможемо побути тут ще зо дві години. Лоренцо, у тебе була якась сумка?»

Не знаю, чи сказали вони ще щось одне одному дорогою до станції. Бельбо повернувся хвилин через двадцять і знову взявся за роботу, не згадуючи більше про цей інцидент.

О другій годині ми знайшли на ринковій площі затишний ресторан, і вибір страв та вин дозволив Бельбо віддатися споминам про інші події його дитинства. Але він говорив наче цитуючи життєпис когось іншого. Втіха від розповіді, яку він відчував попереднього дня, зникла. Під вечір ми вирушили, аби зустрітися з Альє та Ґарамоном.

Бельбо вів машину на південний захід, а тим часом, кілометр за кілометром, краєвид потроху мінявся. Пагорби ***, навіть пізно восени, були невеликі й затишні; а тепер, у міру нашого просування, обрій розширювався, з кожним поворотом виростали вершини, час від часу увінчані селами. Але між одною вершиною й другою відкривалися безмежні обрії — наче крізь живопліт [155] «… наче крізь живопліт » — з вірша Дж. Лаопарді «Безмежність». , зауважив Діоталлеві, сумлінно виражаючи наші відкриття словами. Їдучи під гору на третій передачі, ми дивилися, як перед нами на кожному повороті відкривалися широкі простори з безконечним хвилястим рельєфом, який на межі пласкогір’я вливався у майже зимову мряку. Хоч ми були вже посеред гір, краєвид виглядав, наче рівнина, пересічена видмами. Так, ніби рука якогось нездарного деміурга притисла вершини, які здалися йому занадто великими, перетворюючи їх у безконечне горбисте місиво, що сягало моря, або — хто-зна? — прямовисних, уже суворих і рішучих гірських ланцюгів.