Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

– Ні! Ні! – загуло дружно.

– Так! Він зрадіє! Він утішиться, що замість кожного з вас можна взяти іншого бідаку! Приректи на нелюдське життя іншого сіромаху! Знущатися над іншим небораком! Як ми можемо боротися? Як маємо чинити опір? Тільки страйк, товариство! Загальний страйк!

У натовпі хтось заплескав у долоні, його підхопили.

– А велика війна – вона, побратими, розставить усе на свої місця! Вона тепер лякає наших господарів! Вони мають до неї готуватися, та хіба самі ладні це зробити? Без вас, робітників, жоден із них себе не зміцнить, коли війна на порозі! Ми мусимо користати з цього! І повинні голосно сказати: не хочемо великої війни! Та якщо з нами, простими людьми, не рахуватимуться – вона буде! Її не уникнути, товариство! Тому пропоную зараз спільно скласти перелік вимог, котрі…

– Досить!

Данькович захлинувся, повернув голову туди, звідки почув, і вперся поглядом у Лінду. Той, далі тримаючи руки за спиною, повторив уже не так голосно, але – твердо:

– Досить демагогії, пане соціал-демократе. Слухав вас доти, поки ви не почали відверто закликати до війни. Знаєте, як це називається?

Довкола Лінди та заразом Клима й Шацького враз утворилося невеличке коло відчуження.

Кошовий напружився, мимоволі мацнувши револьвер крізь пальто. Йозеф ступив ближче до Клима, ніби намагаючись сховатися за нього. Здається, дантист із Кракідалів ще ніколи за життя не опинявся серед такої кількості не зовсім тверезих та накручених пролетарів. Не чекаючи для себе нічого доброго, Шацький втягнув голову в плечі.

– Ага! – вигукнув Данькович, тицьнувши пальцем у Лінду. – Пане поліцай! І яким же це вітром вас сюди занесло? В чому ви хочете мене звинуватити? Може, квартал уже оточений? Товариство, квартал оточений поліцією та жандармами!

Крикнувши так, Данькович спритно видерся на стіл і тепер віддалено нагадував полководця, що командував військом із висоти. Чи капітана на містку, який керує матросами у шторм.

Робітники загрозливо загули.

Декілька чоловіків тут же рушили до виходу, аби перевірити слова свого лідера. Проте Клим помітив також інше: дехто з учасників зібрання, не бажаючи встрявати в халепу, намагався під шумок забратися геть. Тим часом Лінда рушив до Даньковича, виставивши перед собою руки розкритими долонями вперед. Але тепер говорив голосніше:

– Але зараз ви брешете, пане соціал-демократе. Пощо сіяти паніку? Тут нема поліції, окрім мене. Хоча поліційний відділок на Підзамчому є. І ще сьогодні я подам рапорт на ім’я директора департаменту, не нижче. І вимагатиму розібратися, чому в передмісті, у громадських місцях, дозволена відверта антидержавницька агітація. Треба вжити заходів!

– Ми маємо право на зібрання! – відповів Данькович. – Товариство, ви чуєте, як цей прислужник ваших гнобителів звинувачує вас у тому, що ви прийшли до корчми після важкого робочого дня поговорити про життя! Чуєте чи ні?

Чоловіки знову дружно загули, і тепер Кошовий вловив погано приховану загрозу.

Їх із Шацьким уже поволі оточували. Кільце ось-ось мало замкнутися. Хоча шанс пробратися до виходу та втекти ще лишався.

– Якщо ви припините істерику, перестанете провокувати людей, злізете зі столу й поговорите зі мною, я забуду, що чув та бачив, – сказав Лінда, підступивши до Даньковича зовсім близько.

Аби говорити з ним, мусив піднімати голову. Той же дивився на поліцейського згори, домагаючись саме такого постановочного ефекту. Клим змушений був погодитися: Назар Данькович – непоганий актор-ексцентрик.

– У нас нема нічого спільного! – пихато мовив він.

– Я не кажу, що є. Лише кілька запитань, пане Даньковичу. Краще тут, аніж у поліційному відділку.

– Ні! Ліпше ви мене закуєте в кайдани та доставите туди силою! Викликайте ваших ландскнехтів, пане поліцейський! Я нікого й нічого не боюся, бо стою за правду! А всі тут, усе зібрання, мене підтримає. Так чи ні, побратими?

Коли чоловіки знову схвально загули, Лінда озирнувся, обмацав натовп поглядом. Потім знову повернувся до Даньковича:

– Кайдани й камера не забаряться. Та зараз вам простіше спуститися на землю й відповісти на кілька запитань. Я прийшов на неофіційну розмову. То ви здійняли тут рейвах не знати, задля чого.

– То кажіть при всіх! – почулася відповідь. – У мене нема секретів від товариства! Я не веду з поліцією таємних перемовин й неофіційних розмов! Чого ви хочете від мене, якщо вломилися сюди?

Лінда вагався лише мить.

– Гаразд. Пане Даньковичу, у мене є відомості, що ви погрожували панові Леону Радомському. Ви тиснули на нього, аби домогтися своєї мети та отримати грошову компенсацію. Ви шантажували його, користуючись трагічним випадком. І, головне, ви заявили про намір помститися йому. Натякнули – з його донькою Агнешкою може статися біда, якщо Радомський не піде на поступки. Я хотів би почути, так це чи ні. Бачите, нічого таємного, про жодні змови з ненависною вам поліцією не ходить.