Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

Поки вкотре й без результату шукав відповідь, їхній невеличкий гурт дістався до місця, куди вів Лінда. Сутінки ще не остаточно перетекли у вечір, тож Кошовий міг розгледіти глуху вуличку, що завертала праворуч від тієї, якою вони йшли, й нікуди не вела. Вочевидь, тут зовсім недавно мали намір забудовувати, але потім відмовилися з невідомих причин, і кам’яниці з житлових споруд перетворилися на крамниці та кнайпи для бідного люду. Тут торгували одягом, реманентом, харчами і, звісно, працювали заклади, де не так годували, як поїли.

До одного з таких, розміщеного майже в самому кінці вулички, рушив Карл Лінда. Усередині було гамірно, гучні голоси чулися здалеку, а коли поліцейський потягнув двері на себе й ступив усередину, Клима й Шацького обдало густим шаром горілчано-тютюнової суміші, до якої додавався міцний запах чоловічого поту й немитих тіл.

На нових відвідувачів ніхто з численних присутніх не зважив.

Загальну увагу тримав худий патлатий чоловік, зовні схожий на канцелярський циркуль. Худий, при тому – міцний, довгі ноги на ширині плечей, руки ніби існують окремо від тіла, живучи власним життям, голова – велика, кругла, не зовсім пропорційно припасована до тулуба. Тим не менше, завзятість і затятість, з якими добродій наголошував, мимоволі додавали йому не вповні зрозумілої харизми.

Чимось Назар Данькович усе ж приваблював, притягував, змушував не просто слухати себе, а й дослухатися.

У тому, що бачить саме його, Клим не сумнівався. Й, схоже, той саме ввійшов у раж, лише розминаючись.

– Ми не дозволимо глитаям пити нашу кров! І це, товариство, не просто слова, які ви часто чуєте від мене та інших побратимів! Бо знаєте, що? От не слухайте мене! Не треба! Забудьте все, що я говорив дотепер! Я хочу, дуже хочу, аби вони, оті ваші хазяї, всі ці ляхи з жидами, і то я ще мовчу про німаків, пили мою кров! Впивалися крівцею інших – твоєю, твоєю, твоєю! – Оратор тицяв пальцем у слухачів навмання, не особливо придивляючись. – Хочете ще почути? Так слухайте: я готовий, аби всі вони, гладкі панки з грубими калитками, захотіли ласувати моїм м’ясом!

Кошовий здригнувся, раптом уявивши натовп людожерів у дорогих костюмах із Леоном Радомським на чолі. Зиркнув на Шацького. Того перекосило від огиди. Лінда ж стояв і слухав на диво спокійно, заклавши руки за спину й піднісши голову з виставленим гострим підборіддям.

– Запитайте мене – чому так, товариство? Спитайте, для чого це мені й чому бажаю такого кожному з вас?

– Чому? – пролунало на заклик із різних куточків кнайпи.

– Бо для того, аби пити нашу кров, нас треба тримати повнокровними! – гаркнув Данькович. – Кров здорової людини гаряча й яскраво-червона! Гляньте один на одного, побратими! Кров відлила від кожного з ваших облич! Ви всі – бліда міль! Ти, ти, ти! – Палець знову застрибав навмання. – Чому ваші писки не налиті здоров’ям і не палахкотять, немов наливні яблука в медовий Спас? А гляньте на себе ще раз, уважніше! Наїдків із кожного – дещиця, і то навряд чи хтось із глитаїв зажадає з’їсти нас живцем! Аби було так, нас би досита годували! Ми б гладшали в боках та з виду, немов оті ваші нормувальники, майстри, управителі й ті пани, хазяї, котрі стоять над усім цим! Ми б наливалися доброю кров’ю від гарного ситого життя, працюючи не на пана, а на себе! Соціальна рівність, кожному – за потребами, ось за що ми маємо боротися, товариство! Ось за що мусимо стояти до кінця! Ось які вимоги повинен почути хазяїн, не важливо, хто він: власник ливарні, млину, нафтового родовища, винокурні, тютюнової фабрики!

Суворі й справді, як уже встиг роздивитися Клим, не надто здорові з вигляду робітники, вже доста накручені оратором, підтримали заклик дружним схвальним хором. А Данькович, своєю чергою, накручував сам себе дедалі більше. Кошовий читав про подібне у пригодницьких романах: так себе вводять у транс шамани з дикунських племен, коли прагнуть довести зібранню власну значущість, обраність, винятковість.

Ще трохи – і Даньковича почне тіпати. Так, у всякому разі, підозрював Клим.

– Вам платять копійки, яких вистачає лише на дешеву горілку, погану їжу, дірявий дах над головою! Ще ви платите шевцям і кравцям за латки на вашому одязі та взутті! А вони, ті, хто дає вам копійки за тяжкий труд, викидають черевики з чортової шкіри та штани з дорогого сукна, варто лиш трошки потертися! Або, Господи, прости, вийти з моди! Ви тут, у робітничих, пролетарських передмістях, думаєте про оті панські моди? Ні! Ви думаєте про накладені на вас штрафи! Ви боїтеся втратити й ці крихти! Ваші діти хворіють, ви недоїдаєте, аби принести їм зайвий шматок хліба! Майстер може вилаяти вас, ударити, скалічити! А будь-яка пекельна машина – вбити! Хіба заплаче за вами хазяїн, побратими?