Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

До того ж Лінда був одним із небагатьох поліцейських службовців, чиє ставлення до Кошового можна було вважати приязним. Їхні стосунки зміцніли однієї дощової ночі серед похмурих вогких стін недобудованої кам’яниці на Валовій, коли завмерли пліч-о-пліч, уздрівши небачене видовище – явлення привида. Хоч із походженням мари скоро розібралися, проте пережитий спільно страх зіграв свою роль, й відтоді Лінда підтримував із Климом стосунки поза службою. Чоловіки часом заходили разом на пиво, Карл розповідав Кошовому різні кумедні поліцейські байки, на які перетворювалися випадки з повсякдення агентів, не розкриваючи, звичайно, жодних важливих службових таємниць. Так тривало до знайомства Клима із Басею, бо актриса почала вимагати дедалі більше уваги до себе. Тож парубоцькі посиденьки зійшли нанівець, і ось тепер, у світлі останніх подій, Кошовий з сумом вирішив: віднині стануть частішими, ніж були раніше.

Цього разу Клим мав до Лінди особистий інтерес і, зустрівшись, відразу виклав усе, що дізнався про Даньковича та його погрози. При цьому словом не обмовився про те, що Радомський свідомо замовчав факт, даючи пояснення поліції у зв’язку з убивством доньки. Нафтовик хоч як уникав неприємностей та підозр, тож для чого вплутувати його без нагальної потреби. Навпаки, це лише збиває з пантелику, заважає думати. А було про що, недарма Лінда зробив мисливську стійку.

– Скажу вам прямо, пане Кошовий, все хоч якось пов’язане із згаданим не всує Даньковичем політику нагадує найменше. Політичного життя жодним чином не стосується. І взагалі, я давно чекаю нагоди прикрутити цьому фацетові хвоста.

– Що з ним не так? – поцікавився Клим.

– Усе не так! – видав Лінда, ковтнувши потому пива і витерши піну з вусиків. – Ви мені колись натякали, що в Києві ледь не пішли на каторгу як політичний злочинець, було?

– Зовсім я не натякав! – Клим виставив перед собою руку, ніби захищаючись. – Прямо казав, потрапив у тюрму за неправдивим звинуваченням! Ніколи не хотів триматися біля політики й політичних діячів. Бачте, життя вирішує інакше, – він згадав учителя Василя Громнишина, віднедавна – його злого генія. – Осторонь від усього цього стояти дедалі важче.

– То повірте мені, пане Кошовий: з вас такий самий політичний активіст, як і з Назара Даньковича! – заявив Лінда, і Клим не зрозумів, із чого той тішиться.

– Не хочу я бути політичним активістом! – вигукнув він.

– О! Данькович теж не хоче. Але – мусить, нікуди не подінеться. Поки політика його прикриває, і щось мені підказує – довго це не триватиме. Коли йдеться про вас, то я не раз чув ваші пояснення й промови. Маєте добре підвішений язик.

– Дякую. Тільки до чого тут мій язик?

– Зараз поясню, майте терпіння. – Карл знову ковтнув пива. – Досвід спілкування з Назаром Даньковичем, і не лише мій особистий, доводить: чоловік так само має гарно підвішений язик. Забалакати ладен будь-кого, й уміння викручуватися часто його виручало. Що головне для політика? Або – для того, хто вважає себе таким? Язик, пане Кошовий! Щебечеш соловейком – люди тебе слухають. Отже, довіряють, вірять, наступний крок – вважають своїм. А що роблять зі своїми, пане Кошовий? Мовчите?

Клим повів плечами – досі не до кінця зрозумів, про що мова.

– Своїх – захищають! – тон Лінди зараз був таким, ніби він зробив наукове відкриття, над яким століттями сушили голови десятки вчених мужів. – Дідько його знає, того Даньковича, хто він там за політичними переконаннями! Може, переконань у такого взагалі нема, жодних! Зате вміє густо плести, і піди тепер, зачепи такого. Відразу почнеться: політичні репресії, переслідують за переконання, ну, таке різне, знаєте, як буває.

– Знайоме, – погодився Кошовий. – Тобто, пане Ліндо, я правильно розумію, Данькович лише грається в політичного діяча?

– Звісно! Лише маска! Насправді ж маємо на нього товстезну теку з паперами, хоч авантюрний роман пиши. Читаєте про того, як його, на дідька… – Лінда клацнув пальцями. – О, згадав – Люпена! Читаєте ж, так?

– Джентльмен-грабіжник, – підтвердив Кошовий. – Кажете, Данькович – такий самий?

– До джентльмена йому далеко. До грабіжника – ще далі, інакше б давно сидів за ґратами. Шахрай, пане Кошовий. Не примітивний, доволі розумний, але – шахрай.

– Який стосунок все це має до політики? Конкретніше – до соціал-демократів, він же таким себе називає. Вони там усі, виходить, шахраї?

Лінда спорожнив свій кухоль трьома великими ковтками. Видихнув, крекнув. Переводячи подих, роззирнувся довкола. Зупинив погляд на компанії через три столики від них. Спершу трійця його не помічала, та враз один, низенький і товстий, немов відчув погляд. Спершу почухав спину, високо задерши руки, потім озирнувся, наштовхнувся своїм поглядом на Карла. Штучну посмішку Клим побачив навіть зі свого місця. Товстун уклонився, навіть приклав руку до серця, всім виглядом демонструючи лояльність, і, вирішивши, що офіційну церемонію завершено, знову показав Лінді спину.