— Не варто курити натщесерце, згаси й сідай снідати. Взагалі-то сьогодні вівторок.
— Не розумію, — мундштук стукнув об краєчок мушлі. — Який зв’язок між першим і другим.
По тому, як він повільно вимовив ці слова, Леокадія зрозуміла, що кузен перебуває в дуже кепському настрої.
— Немає жодного зв’язку, — відказала вона. — Нині вівторок, і в Ганни вихідний. Я просто відповіла на твоє запитання.
Едвард квапливо поставив попільничку на столик біля годинника. Обійшов довкола столу й раптом зупинився за спиною кузини. Обхопив обіруч її за голову й поцілував у маківку, ледь порушивши старанно вкладену зачіску.
— Пробач мені за поганий настрій, — проказав, сідаючи до столу. — Кепсько почався цей тиждень. Телефонував Зубик і…
— …І ти відмовився провадити розслідування в справі хлопчика, про якого всі говорять, наче він став жертвою ритуального вбивства, скоєного жидами? — спитала вона, не розраховуючи на відповідь.
— Звідки ти знаєш про це? — проказав, ковтаючи шматок пряника.
— Чула. Та навіть якби й не чула, то могла би здогадатися… Щоразу перед сніданком ти сідаєш біля годинника, куриш і читаєш газету. Сьогодні ти цього не зробив. «Слово» й екстрений додаток до нього лежать у передпокої. Або ти був такий схвильований, що не мав бажання читати, або заздалегідь знав, що надруковано на перших шпальтах. Припускаю, що саме так і було.
— Так, дійсно, — похмуро відповів Едвард, не похваливши її, як завжди, за правильні розумування.
— Чому ти відмовив Зубикові? Ти знаєш, що тебе можуть відправити за це у відставку? Окрім того, невже ти хочеш, щоб злочинця не було покарано?
Ці слова за звичних обставин викликали б у Попельського вибух роздратування. Як ти смієш звинувачувати мене в цьому?! — кричав би він.
Але зараз кузен мовчав, а його щелепи ритмічно перемелювали їжу.
— Про те саме запитав мене й Зубик, — неквапом мовив Попельський, проковтнувши, — і тоді я підвищив на нього голос.
— Але я не Зубик! — Леокадія нетерпляче поглянула на нього. — І мені ти можеш розповісти все…
— Так, ти не Зубик, — урвав її кузен. — Тому я не підвищу на тебе голосу.
Вона знала, що, як завжди, нічого від нього не довідається. Допила каву й підвелася, щоб піти до кухні та розігріти йому сардельки. Але Едвард підхопився, стиснув кузину за зап’ястки й посадовив на стільці.
— Я розповів би тобі все, Льодзю, але це страшенно довга історія, — він увіткнув до мундштука нову цигарку.
Леокадія з радістю подумала, що це означає кінець його ваганням і зараз вона про все дізнається.
— Я розповів би тобі все, та не знаю, із чого почати… Це пов’язано зі справою Мінотавра.
— Що ж, почни ab ovo [5] Від початку ( лат.).
, — Леокадія аж напружилася від цікавості. — Найкраще з того сілезького міста й огрядного сілезця, якого ти називаєш своїм другом, хоч я його так, щиро кажучи, недолюблюю…
— Атож… — замислено відповів Едвард. — Саме із цього все й почалося…
Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937 року,
четверта година ранку
Новорічні феєрверки вибухали над Міським театром, коли екіпаж, погойдуючись, під’їхав до великої кам’яниці на Цвінґер-пляц 1, де мешкав капітан Абверу Ебергард Мокк зі своєю дружиною Карен, німецькою вівчаркою Арґосом і парою старих слуг, Адальбертом і Мартою Ґочолль. Екіпаж розгойдувався із двох причин. По-перше, його шмагали рвучкі пориви вітру зі снігом, а по-друге, Мокка після балу в Сілезькому музеї мистецтв охопила якась шалена пристрасть, яку він намагався втамувати вже дорогою, не чекаючи, доки вони із дружиною опиняться вдома, у спальні. Не надто зважаючи на мороз, слабкі протести Карен і теревені візника, він намагався дістатися тіла дружини, захищеного кількома шарами білизни. Його зусилля виявилися марними, бо спричинилися лише до того, що візник, звиклий до таких штучок у своєму екіпажі, делікатно замовк.
— Ми вже приїхали, Ебі, заспокойся, — Карен легенько відіпхнула засапаного чоловіка.
— Добре, — пробурмотів задоволений Мокк, простягаючи візникові десятимаркову купюру. — Ось тобі за те, що ти вчасно по нас приїхав, — сказав він, додаючи ще дві марки.
Щойно подружжя висіло з екіпажа, як їх охопив холодний вихор, що зірвався десь біля Купецького клубу, і дмухнув сухим снігом із тротуару. Повів був таким рвучким, що зірвав циліндр із Моккової голови й білий шовковий шарф із його шиї. Обидві речі замиготіли в повітрі, а потім розділилися. Циліндр підстрибував на трамвайних рейках у бік готелю «Монополь», а шарф приліпився до вітрини кав’ярні Фаріґа. Напівзасліплений Мокк вирішив насамперед рятувати шарф, який був різдвяним подарунком від Карен. Він кинувся в бік вітрини, показуючи на мигах дружині, щоб вона сховалася від заметілі. За мить він уже притиснув шарф до вітрини й шукав поглядом циліндра. Карен стояла в під’їзді.
Читать дальше