Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Так, він панічно боявся смерти, однак пристрасть до золота, ненаситне бажання володіти ним, була більша навіть за страх. Заради отого легендарного золота він свого часу залишив Ґроссенмарк і захопив Хейлігвальденштайн. Лише заради золота він підкупив зрадника й убив героя, заради золота він довго і жорстоко допитував камергера, поки не переконався, що той не бреше. Він справді нічого не знав про золото. Заради того, щоб заволодіти золотом, він уже не раз дорого платив, щоправда, не надто охоче, та він обіцяв платити ще щедріше, якщо воно йому дістанеться. І саме заради золота він потай пішов зі замку, як злодій, тому що йому у голову прийшла ідея, як можна швидко і без великих витрат заволодіти цим заповітним скарбом.

Доволі далеко від гірської стежки, якою принц прямував невідомо куди, посеред стрімких скель, що височіли, наче колони, причаїлася хатина пустельника. Це була, властиво, печера, а довкола — колючі хащі; саме тут упродовж довгих років ховався від світу наймолодший з трьох прославлених братів. «Він міг би відкрити мені таємницю про золото», — подумав принц Отто. Колись давно, ще перш ніж стати пустельником і відмовитися від усіх життєвих благ та достатку, він знав, де сховано скарб, однак не докладав жодних зусиль, щоб його знайти. Щоправда, колись вони були ворогами, та тепер, з огляду на свою віру, аскет не повинен мати ворогів. Можна буде чимось поступитися, апелювати до його віри та принципів, і, цілком можливо, він відкриє таємницю, що стосується, в його розумінні, всього лиш суєтних мирських скарбів. Принц Отто не був легкодухом, поблизу було багато військових вартових, окрім того, його жадібність переважала будь-який страх. А зрештою, чого йому боятися? Він був свято переконаний у тому, що у мирного населення немає зброї, а в цій убогій гірській хатині пустельника — і поготів. Адже цей святенник, певно, харчується лише травами і корінцями, він живе з двома простакуватими слугами і вже віддавна не спілкується з людьми. Принц Отто зі злорадною посмішкою подивився вниз, на освітлений лабіринт міста. Всюди, куди не поглянь, стоять вартові, а в його ворогів немає навіть дрібки пороху. Вартові є навіть неподалік цієї гірської стежини, достатньо йому гукнути, і вони миттю примчать сюди. Окрім цього, вони періодично прочісують навколишні ліси і скелі. Вартові стоять на східних і західних воротах замку, на південних і північних, вони ніби ланцюгом оточують маєток принца. Його вартові є всюди, і навіть найхитріший ворог не зможе проникнути у це місто. Він, Отто, може бути спокійним, він у безпеці.

Принц зрозумів це особливо виразно, коли піднявся на гірський хребет і побачив, що поблизу житла його давнього недруга немає нікого. Принц стояв на маленькій кам’яній платформі, з трьох боків якої зяяла прірва. Позаду, за колючими кущами, темнів вхід у печеру, він був розміщений так низько, що навіть не вірилося, що туди може увійти людина. На цій платформі також стояв старий бронзовий аналой, чи то пюпітр, який, здавалося, аж вгинався під великою німецькою Біблією. Бронза чи мідь позеленіла від часу і розрідженого гірського повітря, і Отто подумав: «Навіть якщо тут колись і була зброя, вона давно покрилася іржею». Місяць, що з’явився над скелями, освітлював все довкола мертво-блідим промінням.

За аналоєм стояв старезний чоловік у чорних шатах, вони спадали з пліч прямими і нерухомими складками, як навколишні скелі. А сиве волосся та слабкий голос, здавалося, однаково тріпотіли на вітрі. Чоловік дивився кудись в далечінь. Він, мабуть, виконував якийсь щоденний релігійний обряд.

— Вони покладались на своїх коней…

— Пане, — з непритаманною йому люб’язністю звернувся до старця принц, — я хотів би сказати вам кілька слів.

— …і на свої колісниці, — ледь чутно продовжував аскет, — а ми покладаємося на Господа сил…

Останні слова він промовив ледь чутно, потім шанобливо закрив книгу і, як це роблять сліпці, навпомацки віднайшов край аналоя і схопився за нього. У цю ж мить з темної печери немовби випірнули двоє слуг і підтримали пустельника. Вони також були одягнені у тьмяно-чорний одяг, та у їхньому волоссі не виблискувала морозна сивина, а на обличчях не було ознак витончености. Це були звичайні селяни, хорвати або угорці, з широкими і простакуватими обличчями та з тупуватими очима. Вперше за увесь час принц почувався ніяково, та мужність і дипломатичність його не зрадили.

— Здається, ми не зустрічалися відтоді, як у тій жахливій канонаді загинув ваш нещасний брат, — сказав принц Отто.