Гилберт Честертон: Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

— Та ні, нічого подібного я не чув, — відповів Фламбо. — Мені відомо небагато, та й те зі слів мого давнього приятеля Грімма. Він був доволі талановитим детективом у Німеччині, і намагався мене арештувати, а я взяв і арештував його. Ви ж пам’ятаєте цю історію? Ось, і після цього ми з ним частенько любили побалакати. Йому доручили розслідувати вбивство принца Отто, та я якось забув розпитати про кулю.

Якщо вірити моєму приятелеві, то все відбувалося приблизно так.

Фламбо на мить замовк, потім одним духом випив майже все пиво і продовжив:

— Того вечора принц повинен був вийти зі своєї схованки і прийняти відвідувачів, на яких він чекав. Це були відомі геологи, вони шукали в околишніх горах родовища золота, вони стверджували, що саме завдяки цьому золоту маленьке місто-держава зберегло свій вплив і доволі успішно торгувало з сусідами, хоча на нього нападали щораз могутніші армії. Та досі цього золота не змогли знайти найнаполегливіші шукачі — дослідники.

— Ці шукачі, мабуть, були впевнені у тому, що зможуть знайти навіть іграшковий пістолет, — з посмішкою промовив отець Бравн. — А що ж брат, той, який став зрадником? Хіба він нічого не міг розповісти принцові?

— Він присягався, що йому про золото нічого не відомо, — відповів Фламбо. — Слід сказати, що його свідчення частково підтверджують слова великого Людвіга, які той промовив у годину своєї смерти. Він подивився на Генріха, вказав рукою на Пауля і мовив: «Ти не сказав йому…», — та, на жаль, це були його останні слова. В усякому разі, делегація видатних геологів та мінералогів з Парижа й Берліна чекали на принца Отто. Вони були елегантно одягнені, як і годиться для такого візиту, а також начепили й попришпилювали на себе всі можливі відзнаки. Кожному, хто бодай раз побував на неформальній зустрічі Королівської академії, відомо, що науковці дуже полюбляють хизуватися власними здобутками і нагородами. Товариство було надзвичайно вишукане, та камергер доволі пізно помітив, що на прийомі є всі, окрім самого принца. До речі, портрет камергера ви також бачили у холі: чоловік з чорними бровами, серйозними очима і трохи безглуздою посмішкою. Так ось, він обшукав усі зали і кімнати, потім пригадав напади панічного страху, які часом дошкуляли принцу, і попрямував до його прихованої кімнати. Там також було порожньо, а сталеву споруду йому довго не вдавалося відчинити. Нарешті замок піддався, ця діра видалася йому глибшою ніж зазвичай, і ще більше подібною на могилу. Але й там було порожньо. І цієї миті, десь у незчисленних кімнатах і коридорах, почувся галас та метушня.

Спочатку це був віддалений шум натовпу, схвильованого якоюсь надзвичайною подією за межами замку. Потім вигуки чулися щораз ближче, і стали такі гучні, що можна було розібрати б кожне слово, якби вони не зливалися в суцільний і нерозбірливий галас. А потім хтось вигукнув страшні слова, і вони покотилися натовпом. І ось врешті до кімнати вбіг чоловік, який повідомив, немовби вистрілив, новину — для подібних новин багато слів не потрібно.

Отто, принц Хейлігвальденштайна і Гроссенмарка, лежав у тіні дерев за межами замку на свіжій росистій траві. Він лежав навзнак, розкинувши руки. З простреленої скроні і щелепи, пульсуючи, стікала кров, це було єдиною ознакою того, що декілька хвилин тому це тіло було ще живим. Принц був у біло-жовтому мундирі для прийому гостей, зім’ята орденська стрічка лежала неподалік. Жодних сумнівів, принц — мертвий. Однак, живий чи мертвий, він залишався загадкою. Чому він покинув свою потаємну кімнату, і раптом опинився тут, поміж зарошених трав і дерев, один і без зброї.

— Хто знайшов його тіло? — запитав отець Бравн.

— Якась дівчина з близького оточення принца, Ядвіга фон… далі не пам’ятаю, — відповів його приятель. — Вона збирала квіти у лісі.

— І що, назбирала? — запитав священик, роздивляючись сплетіння гілок у себе над головою.

— Так, — відповів Фламбо, — мені запам’яталося, що камергер, а може, друзяка Грімм або ще хтось, говорили, як це було жахливо, коли вони примчали на її крик і побачили дівчину з весняними квітами в руках, що схилилася над закривавленим тілом. Суттєво те, що він помер, перш ніж прибула допомога, і цю новину треба було повідомити у замку. Всі були вражені й налякані, набагато більше, аніж це буває у випадках смерти правителя. Іноземні гості, а особливо спеціялісти з гірничої справи, розгубилися. Вони хвилювалися, зрештою, як і прусські посадовці. Незабаром стало зрозуміло, що пошуки скарбів у цій історії мають набагато більшу вагу, аніж видавалося спочатку. Геологам та чиновникам пообіцяли величезні премії і сприяння, а дехто, почувши про смерть принца, навіть почав стверджувати, що потаємна кімната й посилена охорона були зумовлені не страхом, а переслідуваннями через пошуки скарбу…