Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

— А в квітів були довгі стебла? — запитав отець Бравн.

Фламбо здивовано поглянув на священика.

— А ви дивак! — вигукнув він. — От друзяка Грімм також про це говорив. Каже, найпотворніше виглядало не тіло, не кров, не куля, а саме оті квіти на коротких стеблах, майже самі головки.

— Зазвичай, — промовив священик, — коли доросла дівчина хоче назбирати квітів, вона намагається їх зривати з якомога довшим стеблом. А якщо вона зриває лише голівки, як мала дитина, то це означає, що…, — він завагався і замовк.

— Що? — допитувався Фламбо.

— Виглядає на те, що вона зривала квіти похапцем, хвилюючись про те, аби її присутність там виглядала вмотивованою, оскільки… оскільки вона прийшла туди раніше.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — похмуро промовив Фламбо. — Та ця підозра розбивається об одну малу деталь. Зброї у дівчини не було. Принца могли вбити чим завгодно, навіть його стрічкою для орденів, однак його не просто вбили, його застрелили — і нам треба пояснити хто і як. А саме цього ніхто пояснити і не може. Цю дівчину ретельно обшукали. Правду кажучи, вона викликала чималі підозри, хоча її дядечком і опікуном виявився хитрий камергер Пауль Арнольд. Вона була дуже романтичною дівчиною. Подейкували навіть, що дівчина підтримує контакти з революціонерами, оскільки войовничий дух у її родині ще не згас. Проте, хай якою б романтичною вона не була, без зброї людську голову чи щелепу не прострелиш. А зброї ніде не знайшли, хоча було зроблено два постріли. Ось така загадка, мій друже.

— А звідки ви знаєте, що було два постріли? — запитав низький священик.

— У голову потрапила одна куля, — відповів співрозмовник, — і стрічка також була прострелена.

На гладкому лобі священика з’явилися глибокі зморшки.

— А другу кулю знайшли? — наполегливо допитувався отець Бравн.

Фламбо на мить замислився.

— Та ні, не пригадую.

— Чекайте! Чекайте! — вигукнув священик, раптом розхвилювавшись і ще сильніше наморщивши лоба. — Не подумайте, що я невихований. Дозвольте мені ще трохи помізкувати, зовсім трохи.

— Спробуйте, — посміхнувся Фламбо і допив пиво.

Легенький вітерець шумів у гіллі дерев, переганяв біло-рожеві хмари, і небо видавалося блакитнішим, ніж зазвичай. Можливо, це херувими летіли додому, до вікон своєї небесної дитячої кімнати. Найвища вежа замку, Вежа Дракона, височіла, немов гротескний кухоль з пивом, та водночас у ній було щось домашнє. За нею виднівся ліс, у якому тоді й знайшли вбитого.

— А що далі було з цією Ядвігою? — врешті запитав священик.

— Вона дружина генерала Шварца, — відповів Фламбо. — Ви, напевно, чули — він зробив стрімку кар’єру. Йому вдалося відзначитися ще до подвигів у Садовій і в Гравелотті. Він був рядовим, а став генералом. Таке трапляється рідко, навіть у найменшому німецькому…

Отець Бравн зірвався на рівні ноги.

— Він був рядовим! — вигукнув маленький священик і мало не свиснув. — Оце так дивна історія! Який дивний спосіб, щоб вбити людину. Однак, можливо, цей спосіб був єдино можливий. Але ж яке, подумайте лишень, тут потрібне було терпіння.

— Що ви маєте на увазі? — перебив Фламбо. — Як його вбили?

— Його вбили з допомогою орденської стрічки, — стримано промовив отець Бравн.

Вислухавши протести свого співрозмовника, він продовжив:

— Так-так, я знаю про кулю. Може, спробуймо сформулювати так: він помер тому, що на ньому була стрічка для орденів. Я розумію, що це звучить майже так, як, скажімо: він помер, бо хворів.

— Як я розумію, у вас є певні здогади, — промовив Фламбо. — Та що робити з кулею у голові? Адже його застрелили. Хто? І яким чином?

— Принца застрелили відповідно до його власного наказу, — відповів священик.

— Гадаєте, це самовбивство?

— Я сказав «відповідно до його власного наказу», а не «згідно з його волею», — заперечив отець Бравн.

— І в чому полягає ваша теорія?

Отець Бравн розсміявся.

— Я ж зараз на відпочинку. У мене немає жодних теорій. Просто ця місцина нагадує мені казку. Якщо ви не проти, я вам розповім її.

Рожеві хмарини були подібні на цукерки, вони ніби прикрашали вежі казкового замку, а рожеві бруньки на деревах, здавалося, з усіх сил тягнуться до них. Блакитне небо набувало бузкових відтінків, як це часто буває увечері. І отець Бравн почав свою розповідь.

— Був похмурий і непогожий вечір, з дерев падали краплі дощу, а на траві вже виблискувала роса. Принц Отто Гроссенмарський швидко вийшов з бічних дверей замку і швидким кроком попрямував до лісу. Один з численних вартових виструнчився, та принц його навіть не помітив. Цього вечора йому не хотілося привертати до себе увагу. Він навіть зрадів, коли високі дерева, сірі й вологі від дощу, проковтнули його, немов трясовина. Він навмисне вибрав найбезлюднішу частину свого маєтку, та навіть тут не було так тихо і спокійно, як йому цього хотілося б. Однак не варто було боятися, що хтось йтиме слідом, адже принц вийшов із замку несподівано, навіть для себе. Офіційно одягнені дипломати, яких він залишив у залі для гостей, його не цікавили. Він раптом усвідомив, що чудово може обійтися без них.