Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Майор Петнем зірвався з місця, його багряне обличчя аж посиніло зі злости.

— Злочин! Я викличу поліцію! — хрипло кричав він.

Священик почув, як він бере з вішака капелюх, зроблений з пальмового листя, біжить до виходу, грюкає хвірткою. Отець Бравн стояв, дивився на Крея, а потім врешті промовив:

— Я не говоритиму багато. Та скажу вам те, що вам потрібно знати. На вас немає ніякого прокляття. Мавпячий храм — або просто збіг обставин, або частина змови, а от змову придумала біла людина. Є лише одна зброя, котра ріже до крови, ледь торкнувшись шкіри. Це бритва білих людей. Є лише один спосіб, щоб повітря жалило, як укус гадюки. Потрібно відкрити газ. Це також злочин білої людини. Лише одна палиця летить сама, обертається у повітрі і вертається назад. Це бумеранг. Він є у кабінеті Петнема.

Священик вийшов у сад і зупинився, щоб порозмовляти з доктором. Через якусь мить у будинок вбігла Одрі і впала навколішки перед полковником Креєм. Отець Бравн не чув слів, та на їхніх обличчях був подив, а не печаль. Доктор і священик повільно попрямували до хвіртки.

— Можливо, майор її також любив, — сказав священик, а доктор ствердно кивнув головою, і отець Бравн продовжував. — Докторе, ви поводилися благородно. Що ж змусило вас запідозрити щось лихе?

— Дуже мала деталь, — відповів доктор. — Але в церкві це не давало мені спокою, я почав хвилюватися, і пішов поглянути, чи все гаразд. Розумієте, та книга — про ліки та отрути, і коли я взяв її, то вона відкрилась на сторінці, де було сказано, що найкраща протиотрута від деяких сильних індійських отрут, які важко виявити, — це якийсь блювотний засіб. Можливо, він недавно читав про це.

— І згадав, що блювотний засіб — в посудинах зі спеціями, — сказав отець Бравн. — Саме про це і йдеться. Він викинув посудини до смітника, а я потім знайшов їх. Та якщо ви поглянете на перечницю, то помітите дірку. Туди потрапила куля Крея, і злочинець чхнув.

Вони помовчали. Потім доктор Оман похмуро зауважив:

— Щось майор довгенько шукає поліцію.

— Тепер поліція шукатиме майора, — відповів священик. — До побачення.

Містер Келховн Кідд був дуже молодим джентльменом з обличчям старшого чоловіка. Його обличчя було висушене завзяттям, на голові — чорне волосся, на шиї — чорна краватка-метелик. В Англії він представляв відому американську газету «Сонце Заходу», яку часом жартівливо називали «Світанок на Заході» Це був натяк на велику журналістську декларацію (яку приписували містерові Кідду), у якій йшлося про те, що «сонце-ще зійде на заході, якщо американські громадяни діятимуть енергійніше». Проте, ті, хто насміхається над американською журналістикою, забувають про певний парадокс, який частково виправдовує її стиль. В американській пресі, порівняно з англійською, справді багато зовнішньої вульгарности, та саме таким чином вона реагує на найсерйозніші інтелектуальні проблеми. А от англійська преса на такі пошуки істини просто не здатна. «Сонце» доволі жартівливо висвітлювало найважливіші проблеми у суспільстві та політиці. На сторінках цієї газети Вільям Джеймс фігурував поруч із «Втомленим Віллі», а в довгій процесії газетних портретів прагматики були поруч з кулачними бійцями.

Тому, коли доволі скромний вчений на ім’я Джон Бовлнойз, який здобув освіту в Оксфорді, надрукував у квартальний «Філософія природи» серію статей про деякі недопрацьовані аспекти в теорії еволюції Дарвіна, то редактори англійських газет не звернули на це навіть найменшої уваги. Хоча теорія містера Бовлнойза (а він стверджував, що всесвіт порівняно стабільний, хоча час від часу з ним трапляються потрясіння, які можна назвати катаклізмами) була модною в Оксфорді, і її навіть назвали «Теорією катастроф». Так ось, багато американських газет схопилися за цю новину, як за щось надзвичайне, і «Сонце» кинуло гігантську тінь містера Бовлнойза на свої сторінки. Згідно з уже згаданим парадоксом, цінним інтелектуальним статтям давали гумористичні заголовки, які міг вигадати хіба що безграмотний безумець, наприклад: «Дарвін влізу багно. Критик Бовлнойз стверджує, що Дарвін програв» або «Мудрець Бовлнойз радить: бережіться катастроф». Отож, містерові Келховну Кідду з «Сонця Заходу» запропонували відвідати невеликий будиночок поблизу Оксфорда, де жив «мудрець» Бовлнойз, який наразі навіть не здогадувався про свій титул.

Філософ був дещо здивований, однак погодився на зустріч та інтерв’ю і попросив прийти журналіста того ж дня о 21.00. М’які промені вечірнього сонця лягали на низькі лісисті пагорби, романтичний янкі не знав дороги, і тому, коли він побачив вивіску старовинного провінційного готелю «Рука чемпіона», то, довго не думаючи, зайшов усередину, щоб про все розпитати.