Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Містер Кідд прямував цією дивною алеєю, що навіювала сумні думки, і час від часу сторожко зупинявся: йому вчувалися чиїсь кроки попереду. Щоправда, попереду він нікого не бачив, там виднілися лише похмурі сосни та клин зоряного неба. Спочатку він подумав, що це просто вибрики його втомленої уяви або ж звичайнісінька луна власних кроків. Та здоровий глузд усе чіткіше підказував йому, що попереду таки хтось іде. Журналіст згадав про примари, і навіть був здивований, як швидко в його уяві з’явився образ П’єро, з чорними плямами на блідому обличчі. Клин нічного неба робився все яснішим, та Кідд ще не усвідомив, що він просто наближається до великого маєтку. Журналіст лише відчував, що атмосфера довкола стає якоюсь зловісною та печальною, йому почало видаватися; що довкола віє… тут він завагався, як би це влучніше сказати, і врешті з посмішкою подумки промовив — «теорією катастроф».

Він поволі минав сосни, дорога була одноманітною, та раптом журналіст завмер на місці, ніби зачарований побаченим. У цю мить він почувався так, ніби потрапив у казку. Тому що ми, люди, звикаємо до недоречних подій у нашому житті, звикаємо до того, що щось нам постійно стає на перешкоді. Ми настільки звикли до життєвого хаосу, що спокійно засинаємо під його різноголосся. Якщо ж з нами трапляється щось закономірне, то ми прокидаємося, ніби раптом почули якийсь до болю прекрасний акорд. Сталося щось, що й мало статися на такій алеї у якійсь старовинній легенді.

За чорною сосною, блиснувши у місячному світлі, пролетіла оголена шпага — такою тонкою та блискучою рапірою у цьому древньому парку могли битися не в одному поєдинку.

Шпага упала на алею далеко перед журналістом і виблискувала, ніби велика голка. Кідд підбіг до неї прудко, наче заєць, і схилився, щоб краще роздивитися. Зблизька шпага виглядала доволі ефектно, але водночас було помітно, що вона належить комусь, хто позбавлений смаку: великі червоні коштовні камені на руків’ї виглядали доволі сумнівно. А от червоні краплі на лезі не викликали жодних сумнівів.

Кідд у нестямі повернувся у той бік, звідки прилетіла блискуча зброя, і побачив, що там поміж сосен та ялиць видніється вузька стежка. Він пішов нею і побачив великий, яскраво освітлений будинок, а перед будинком — озеро та фонтани. Та журналіст навіть не поглянув на все це, оскільки побачив щось, що відразу привернуло його увагу.

На крутому трав’яному схилі парку причаївся один з тих живописних куточків, які часто трапляються у таких старовинних місцях. Невеликий круглий горбок був подібний на велику кротовину, довкола в три ряди росли кущі троянд, і з сонячним годинником посередині. Кідд навіть побачив стрілку циферблату, вона виднілася під темним небом, ніби плавник акули. На цей сонячний годинник марно лилося місячне світло. Та раптом журналіст побачив ще щось — на своєрідному циферблаті виднілася постать чоловіка.

І хоча Кідд бачив його лише якусь мить, і хоча на ньому був якийсь дивний та чужоземний одяг, а саме від шиї до ніг чоловік був одягнений у щось малинове з позолотою, журналіст збагнув, хто це може бути. Бліде обличчя, гладко поголене і неприродно молоде, ніби обличчя Байрона з римським носом, було повернене до неба, і ще оті чорні, з ниточками сивини, кучері… Кідд тисячу разів бачив портрети сера Клода Чемпіона. Чоловік у чудернацькому малиновому одязі похитнувся і покотився зі схилу, вже через мить він лежав біля ніг враженого американця. Яскравий золотистий орнамент на рукаві раптом нагадав Кідду про «Ромео та Джульєтту», він зрозумів, що цей костюм — театральний. Та схилом, з якого скотився чоловік, тягнувся червоний слід — це вже було не зі спектаклю.

Містер Келховн Кідд голосно закричав, потім ще, і ще. І раптом йому знову почулися чиїсь кроки, вже за мить біля нього стояв инший чоловік. Журналіст впізнав його, і все одно жахнувся. Розбещений молодик на ім’я Делрой був дивовижно спокійним. Якщо містер Бовлнойз не з’явився на призначену зустріч, то Делрой мав дивну здатність з’являтися там, де на нього ніхто не чекав. Місячне світло знебарвило все довкола, і на фоні рудого волосся обличчя Делроя виглядало не блідим, а блідо-зеленим.

Увесь цей хворобливий імпресіонізм виправдовував грубий і звірячий вигук Кідда:

— Це ти зробив, дияволе?!

Джеймс Делрой іронічно посміхнувся, та не встиг промовити ані слова. Чоловік, що лежав на землі, знову порушив рукою, ослаблено махнув рукою у бік шпаги, потім стогнучи від болю, все ж промовив: