Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

— Впораємося, впораємося, моя дорога, — відповів майор, лагідно дивлячись на неї. — У Марко є багато різних соусів, зрештою, ми непогано дбали про себе у доволі диких місцях. А вам, Одрі, варто б розвіятися, ви ж не можете господарювати двадцять чотири години на добу. Окрім цього, я чудово знаю, як вам хочеться послухати органну музику.

— Я хочу піти на Літургію, — стримано промовила вона.

Одрі була однією з тих красивих жінок, які завжди будуть красивими, тому що їхня краса — не у свіжості чи відтінку обличчя, а в самих рисах. Вона ще не наблизилася до того віку, який називають середнім. Її золотисто-каштанове волосся своєю формою і кольором нагадувало про Тиціяна, [25] Тиціян (пс. Тиціяно Вечелліо) — художник епохи Ренесансу, представник венеціанської школи, визначний колорист. (прим. перекл.) однак довкола вуст та очей уже з’явилися тіні, які свідчили про те, що якась печаль спустошує її, подібно, як вітри нищать руїни грецького храму. Насправді подія, про яку вона говорила так серйозно, була радше комічною, аніж трагічною. З розмови отець Бравн зрозумів, що невгамовний полковник повинен поїхати, перш ніж настане час ленчу, а Петнем не має жодного наміру відмовлятися від прощального банкету зі старим другом, і наказав подати особливо розкішний ленч, коли Одрі й инші домочадці будуть у церкві. Вона йшла туди у товаристві доктора Олівера Омена, свого давнього знайомого і далекого родича. Це був доволі похмурий чоловік науки, однак він так любив музику, що заради неї був ладен піти навіть на богослужіння. Усе це ніяк не виправдовувало трагічної маски на його обличчі; і отець Бравн, прислухаючись до своєї інтуїції, попрямував до безумця, який усе ще повзав по траві.

Коли він підійшов до полковника, той підвів скуйовджену голову і здивовано витріщився, ніби дивуючись, чому священик все ще тут. І справді, з якоїсь причини отець Бравн пробув тут набагато довше, аніж на це дозволяла ввічливість.

— І що?! — закричав Крей. — Ви, певно, також вважаєте мене божевільним?

— У мене було таке припущення, — стримано відповів священик. — Але тепер я змінив свою думку.

— Це ви про що? — розлючено огризнувся полковник.

— Розумієте, справжній божевільний, — пояснював отець Бравн, — плекає своє божевілля. Він не починає протистояти своїй хворобі. А от ви намагаєтеся натрапити на слід злодія, хоча ніякого сліду немає. Ви боретеся проти цього. Ви хочете того, чого не хоче жоден божевільний.

— І чого ж я хочу?

— Ви хочете знайти докази проти себе, — відповів отець Бравн.

Священик ще не договорив, а полковник різко підвівся на рівні ноги, і стривожено дивився на отця Бравна.

— От чортівня! Та ви, отче, правду кажете! — вигукнув він. — Вони всі в один голос стверджують, що злодій хотів вкрасти срібло, можна подумати, що я не повинен так вважати! І вона теж, — полковник кивнув у бік Одрі, хоча священик і так зрозумів, про кого йдеться, — вона теж докоряє мені, що жорстоко стріляти у якогось нещасного хатнього злодія, і що треба бути одержимим дияволом, щоб ображати бідних беззбройних тубільців. А я ж був добродушним чоловіком, майже таким, як Петнем.

Після короткої павзи він додав:

— Знаєте, я вас, щоправда, ніколи не бачив; та саме вас попрошу розсудити цю справу. Петнем і я були друзями, ми разом служили. Але я брав участь в одній операції на афганському кордоні, і отримав своє звання раніше, аніж инші. Ми обоє були поранені, і нас відправили додому. У той час я був заручений з Одрі, вона поверталася разом з нами. Та під час цієї подорожі сталося щось дивне. Щось дуже дивне. У результаті Петнем забажав, щоб ми з Одрі розійшлися, і навіть Одрі почувалася дуже невпевнено. А я ж знаю, про що вони думають. Я знаю, ким вони мене вважають. І ви теж знаєте.

А тепер — про факти. Останнього дня, коли ми були у великому індійському місті, я запитав Петнема, де можна купити мої улюблені сигари, а він показав мені крамничку навпроти житла, котре винаймав. Я, звичайно ж, знайшов це місце, хоча слово «навпроти» не надто вдале, коли один пристойний будинок стоїть навпроти п’яти чи шести жалюгідних халуп. Можливо, я помилився дверима, вони відчинилися доволі важко, всередині було темно. А коли я повернувся, то двері зачинилися за мною з гучним брязкотом, так ніби на них була незліченна кількість засувів. Не залишалося нічого иншого, як навпомацки просуватися уперед. Я зробив кілька кроків у темному коридорі. Врешті я намацав ногою сходинки, далі були двері, на клямці яких були вирізьблені якісь східні орнаменти (я це зрозумів, коли доторкнувся до неї). Мені довелося докласти зусиль, щоб відчинити їх. Потім я опинився у кімнаті, яку маленькі світильники наповнювали якимось зеленкуватим світлом. Я знову зробив кілька кроків, і в скупому освітленні розгледів щось на кшталт великої гори. Я ледь не впав на цю кам’яну брилу, і збагнув, що це Ідол, і він повернений до мене спиною.