Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

— Не втручайся, — приглушено сказав банкір. — Я наказую тобі, не смій втручатися.

— Але ж, батьку, — м’яко заперечив Френк, — італієць виявив ініціятиву. Невже ти хочеш, щоб англієць стояв осторонь?

— Це марна спроба, — тремтячим голосом повторив Херроґіт-старший. — Марна спроба. Ми повинні підкоритися долі.

Отець Бравн подивився на банкіра, і раптом схопився рукою за серце, однак відчув під рукою маленький флакончик у нагрудній кишені, і його обличчя проясніло; він глибоко зітхнув, ніби щойно врятувався від смерти.

Тимчасом Мускарі, не чекаючи на допомогу, подерся вгору, на дорогу, і кулаком ударив короля розбійників у щелепу, той аж похитнувся від удару. Вони майже одночасно вийняли з піхов свої шаблі і вже приготувалися до поєдинку. Та раптом король розбійників поволі опустив зброю і розсміявся.

— Та годі тобі, старий, — сказав він, використавши італійський сленг, — цей проклятий фарс скоро закінчиться.

— Це ти, пройдисвіте, про що? — вигукнув поет, який, здавалося, дихав вогнем. — Чи твоя хоробрість — це такий самий обман, як і твоя чесність?

— А в мені все бутафорське, — добродушно відповів колишній гід. — Я — актор, і якщо в мене й були якісь власні якості, я про них забув. Я не розбійник і не гід. Я — жмут масок, а маски ніхто не викликає на поєдинок.

Він засміявся з якоюсь юнацькою насолодою, і знову зайняв свою позицію на дорозі.

Під гірськими скелями густіли сутінки, та все ж можна було помітити, що сутичка більше нагадує мляву тяганину, а розбійники швидше лякають коней, аніж мають намір когось убивати. Вони більше нагадували міський натовп, що загороджує дорогу поліції, аніж має намір прийняти бій. Поет здивовано дивився на розбійників, аж тут хтось доторкнувся до його ліктя. Це був підстаркуватий, низенький священик, який був схожий на іграшкового Ноя у крислатому капелюсі.

— Сеньйоре Мускарі, — сказав священик, — пробачте мені мою нескромність. Не ображайтесь на мене, я повинен сказати вам, що ви зробите набагато краще, якщо не допомагатимете поліції. Вони знають свою справу. Вибачте мені за зухвало інтимне питання. Чи ви готові турбуватися про цю юну леді? Тобто, я хочу запитати, чи ви достатньо любите її, щоб піклуватися про неї у багатстві й у бідності, і бути їй добрим чоловіком?

— Так, — не задумуючись відповів Мускарі.

— І вона любить вас?

— Думаю, що так, — поважно відповів поет.

— Тоді йдіть до неї і запропонуйте все, що можете їй дати. Не можна гаяти ані хвилини.

— Чому? — здивувався Мускарі.

— А тому, — відповів отець Бравн, — що доля наближається до неї ось цією дорогою.

— Та ні, дорогою наближається порятунок, — заперечив Мускарі.

— От ідіть і врятуйте її від цього порятунку, — відповів священик.

Поки вони розмовляли, розбійники, продираючись через хащі, кинулись навтьоки, а на дорозі, біля розламаної огорожі, з’явилися жандарми. І на тому місці, де недавно всі впали у цей Грабіжницький рай, з’явився високий офіцер з якимись документами у руці. На якусь мить всі замовкли. І раптом почувся хриплий і приглушений крик банкіра:

— Обікрали! Мене обікрали!

— Тебе давно обікрали, — здивовано вигукнув його син. — Минуло вже зо дві години, коли вони забрали у тебе дві тисячі фунтів.

— Я говорю не про дві тисячі фунтів, — з якимось спокійним розпачем промовив банкір, — а про маленький флакончик.

Офіцер у сірій еспаньйолці прямував якраз до них. Зустрівшись з королем розбійників, він поплескав його по плечі, потім легко штовхнув і промовив:

— Через такі фокуси можна й у біду потрапити.

Навіть романтично налаштований Мускарі помітив, що все це не надто нагадує затримання відомого злочинця. Поліцейський підійшов до Херроґітів і промовив:

— Самюель Херроґіт, іменем закону ви арештовані за привласнення банківських коштів.

Відомий банкір ствердно кивнув головою, якусь мить подумав, і перш ніж хтось встиг зрозуміти, що відбувається, він повернувся і зробив крок з краю кам’яної скелі. Та тепер унизу не було зеленої галявини, він упав прямісінько у глибоку гірську ущелину.

Італійський полісмен звернувся до отця Бравна, висловлюючи своє роздратування, яке значною мірою було змішане із захопленням.

— Йому таки вдалося нас уникнути, — сказав він. — Він був великим розбійником. А оцей останній трюк, мушу вам сказати, так взагалі безпрецедентний. Він утік з грошима компанії в Італію і найняв оцих «розбійників», щоб таким чином пояснити зникнення грошей і власної персони. Багато хто в поліції повірив, що справді йдеться про викуп. Та впродовж свого життя він ще й не таке виробляв, кажу вам. Це велика втрата для його родини.