Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Ці відчеканені короткі фрази лунали, як кулеметна черга. Та було зрозуміло: цей чоловік або марить, або ж говорить святу правду. Натовп поділився на дві групи. Націоналісти, які були у більшості, почали навперебій щось вигукувати. Меншість, тобто інтелектуали на чолі з Брюном та Арманьяком, з таким самим запалом почали заступатися за доктора Хірша, та це лише дратувало їхніх опонентів.

— Якщо це військова таємниця, — вигукнув Брюн, — то чому ви репетуєте про неї посеред вулиці?

— А я вам відповім, чому я репетую! — горлав Дюбоск, перекрикуючи натовп. — Я відкрито пішов до Хірша. Я попросив конфіденційно пояснити мені все, що трапилося. Він відмовився будь-що пояснювати. Він послав мене до якихось своїх двох поплічників у кафе. Він вигнав мене з дому, та я повернусь! І повернусь я не один, зі мною прийдуть парижани!

Здавалося, від цих вигуків почали тремтіти кам’яні стіни будинків, хтось кинув камінь, потім ще один, і він потрапив у скляні двері на балконі. Обурений полковник знову побіг у арку, і тепер його крики було чути у подвір’ї. Натовп все збільшувався, люди стояли вже біля самісінького порогу будинку, де живе вчений-зрадник. Залишалося зовсім небагато, і будинок могла б спіткати доля Бастилії. Та раптом відчинилися балконні двері, і перед схвильованою юрбою з’явився доктор Хірш. Шаленство натовпу відразу змінилося у регіт. В такій ситуації його постать і справді виглядала безглуздо. Його довга і оголена шия та похилені плечі нагадували пляшку з-під шампанського. Та це була єдина святкова риса у цій постаті. Пальто теліпалося на ньому, як на вішакові, волосся дивного морквяного кольору було довгим, рідким і недоглянутим, а щоки і підборіддя були кумедно облямовані борідкою, котра, здавалося, от-от сповзе з обличчя. Він був дуже блідий, на обличчі поблискували сині окуляри.

Хоча доктор Хірш був мертовно-білий, та говорив він рішуче й строго, і натовп майже відразу втихомирився, і третю фразу доктора слухали вже у цілковитій тиші.

— …я хочу сказати вам лише про дві справи. По-перше, я хочу звернутися до моїх недоброзичливців і до моїх друзів. Своїм недоброзичливцям я кажу: так, це правда, що я не захотів розмовляти з мсьє Дюбоском, і даремно він намагається взяти приступом двері моєї кімнати. Також правда і те, що я попросив двох своїх знайомих зустрітися з ним. І зараз я поясню, чому! Тому що я не хочу і не можу бачитися з ним, бо це суперечить всім принципам гідности й порядности. Перш ніж я тріюмфуватиму у суді, і моя невинність буде очевидною, правила третейського суду вимагають, аби вирішити нашу суперечку з допомогою иншого способу. Тому, назвавши полковникові своїх секундантів, я цілком…

Арманьяк і Брюн почали радісно розмахувати капелюхами, і тоді навіть вороги доктора Хірша почали аплодувати, схвалюючи цей несподіваний виклик. Кілька фраз потонули у шумі натовпу, та потім знову запанувала тиша, і Хірш продовжував:

— А тепер кілька слів для моїх друзів: я завжди надавав перевагу тому, щоб відстоювати свої погляди з допомогою інтелектуальних аргументів, і колись людство еволюціонує такою мірою, що вони будуть вирішальними у суперечках. Та наша істина, яку ми проголошуємо, — це фундаментальні закони матеріялізму та спадковости. Мої наукові праці мають успіх, мої теорії загальновизнані, та у політиці я постійно страждаю від упереджености французів, котра у них ледь не в крові. Я не вмію промовляти так, як Клемансо [11] Клемансо Жорж — французький політик, публіцист, у 1906-09 та 1917-20 був прем’єром Франції. Один з творців Версальського трактату. (прим. перекл.) і Дерулед, тому що їхні промови — це відголос їхніх пострілів. Французам необхідні дуелянти так само, як англійцям потрібні спортсмени. Гаразд, я можу довести свою невинність, я сплачу цю варварську данину, і після цього повернуся до своїх улюблених занять.

Коли полковник Дюбоск знову вийшов на вулицю, то майже відразу до нього підійшли двоє чоловіків, які погодилися бути його секундантами. Одним з них був той самий військовий, який пив каву за одним зі столиків. Він просто запропонував:

— Я до ваших послуг, сер. Мене звати герцог де Валон.

Іншим секундантом погодився бути високий чоловік. Його приятель, священик, намагався його відмовити від цього, та потім просто відійшов.

У кафе «Шарлемань» саме подавали легку вечерю. Столики стояли під відкритим небом. Над головами відвідувачів не було ані скляної, ані позолоченої стелі, роль даху виконували декоративні дерева, під якими й були розташовані столики. Дерев було досить багато, і вони виглядали як невеликий фруктовий сад. Біля столика у центрі цієї площадки у цілковитій самотності сидів низенький товстуватий священик. Перед ним стояла тарілка з невеликими рибками, а також різноманітні додатки. Священик їв неквапливо, він смакував кожен шматок. Життя отця Бравна було дуже поміркованим та простим, і тому він умів цінувати несподівані й нечасті приємності; він був поміркованим епікурейцем. Священик не піднімав своїх очей від тарілки, довкола котрої стояли тарілочки з червоним перцем, цитринами, чорним хлібом, маслом і таке инше. Та раптом на стіл упала довга тінь, це його друг Фламбо сів навпроти. Він був похмурий.