Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

Незнайомець провів пані Сабінську до фіакра і, сказавши кілька слів наостанок, допоміг сісти та зачинив за нею дверцята. Потім, простеживши за тим, як фіакр виїхав з площі, сам подався у бік вулиці Панської, а відтак, перетнувши її, пірнув у безлюдний провулок. Між кам’яних стін залишилися тільки вони двоє, і незнайомець міг навіть чути кроки комісара позаду себе. Вістовим зрозумів, що от-от себе викаже, тому надалі вирішив діяти відкрито. Поступово скоротивши відстань між незнайомцем, поліцейський попросив того зупинитися. Той озирнувся і зміряв комісара холодним колючим поглядом.

— Чого вам треба? — запитав він спокійним голосом.

— Маю до вас кілька питань, — сказав Вістовим. — Я з поліції.

— Забирайтесь до дідька, — коротко відповів чоловік і рушив далі.

Вістовича охопила злість.

— Ану стій, скурвисину! — вигукнув комісар і кинувся навздогін.

Однак далі сталося щось незбагненне. Незнайомець раптом опинився просто перед ним, хоч до цього встиг відійти на добрих півсотні кроків. І перш ніж Вістовим устиг бодай підняти руки для захисту, той могутнім ударом збив його з ніг. Слідом за цим незнайомець наступив комісарові на груди і з силою вдавив у землю.

— Я ж сказав, щоб ти йшов до дідька, — сказав він голосом, що нагадував зміїне шипіння.

Тільки тепер Вістовим розгледів його обличчя. Воно було сіро-блідим, як у мерця. Попри те, що комісар ледве дихав під натиском незнайомця, він зумів сягнути до кишені, де лежав пістолет, і рвучко вихопив зброю перед собою.

— Забери свою гівняну ногу, — простогнав Вістовим, цілячись тому просто в обличчя.

Незнайомець скривив якусь диявольську посмішку і відступив. Після цього, не чекаючи, доки Вістовим зведеться на ноги, повернувся і рушив у той самий бік, в який ішов кілька хвилин тому.

— Ані руш! — вигукнув поліцейський.

Проте це не подіяло. Тоді Вістовичу увірвався терпець, і він натиснув на гачок... Комісар точно знав, що влучив. З такої відстані навіть Самковський при своєму кепському зорові не промахнеться, однак незнайомець тільки сіпнувся, наче його штовхнули в спину, і зник за рогом будинку.

Ошелешений Вістовим добру хвилину стояв і не міг зрушити з місця. Мозок поліцейського відмовлявся сприймати той факт, що хтось просто не зауважив у своєму плечі кулю від браунінга, а пішов собі далі, наче там її справжнє місце.

У провулок забігло декілька чоловіків, і комісар поспіхом заховав зброю.

— Де тут стріляли? — запитав кремезний бородань, важко відсапуючись.

— Десь там, — відповів Вістовим, навмання махнувши рукою.

— Пан бачив когось?

— Нікого.

— Глянемо? — запитав бородань у решти.

— Краще покличте поліцію, — порадив комісар і поспіхом рушив у той бік, звідки нещодавно прийшов.

До свого кабінету Вістовим зайшов брудний і роздратований. Жбурнувши плаща на стілець, він сів за стіл і мовчки втупився у вікно. Самковський також був на своєму місці, проте заговорити з шефом не наважувався.

— Вірите в різноманітну чортівню? — врешті обізвався комісар. — Маю на увазі, у відьом, вовкулаків, пекельних пердунів?

Ад’юнкт здивовано закліпав очима.

— Та кажіть же!

— Не надто. А чому пан питає, шефе?

— Бо, схоже, нам доведеться мати з чимось таким справу. Якщо тільки я не здурів, — пояснив Вістович.

— Поясніть докладніше, — попросив Самковський.

Утім, комісар досі не зумів пояснити всього собі, що вже й казати про когось. Він махнув рукою і почав про інше:

— Еля Буковська, чи то пані Сабінська, зовсім не в траурному настрої навіть для годиться... Крім того, сьогодні мала зустріч з досить дивним типом.

— Може, адвокат? — припустив підлеглий.

— Чому ви так думаєте?

— Вона, як виявилось, єдина спадкоємиця свого покійного чоловіка. А статки в старого скнари були немалі. Принаймі такі ходять чутки.

— Ні, на адвоката він не подібний.

— Коханець?

— Спершу сам так подумав, але...

Вістович знову не знайшов підходящих слів. Хіба в такої кралі може бути коханець, який з обличчя нагадує мерця? Чи, може, йому привиділось?

— Ви були в гімназії? — запитав він у Самковського.

— Аякже, — той посміхнувся і вдоволено потер долоні.

Комісар зрозумів, що сьогодні підлеглий попрацював значно краще, аніж шеф.

— Найперше скажу, що Софія Вільчевська насправді не була абсольвенткою гімназії імені королеви Ядвіги, — почав ад’юнкт, — тобто вона там навчалася, і таки разом з Елею Буковською, але студії не закінчила.