Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

Коли Вістович знову постукав у двері будинку на Личаківській, то відчинили не одразу. Врешті, десь за чверть години на порозі з’явилася Марія і з подивом запитала, що потрібно панам поліціянтам о такій пізній годині.

— Ми маємо справу до пані Сабінської, — відповів комісар.

— Даруйте, але господиня хвора, — м’яко, проте впевнено відповіла служниця.

Чоловіки перезирнулись. Що робити в такому випадку, вони й гадки не мали. Тим часом Марія спробувала зачинити двері, але комісар вчасно виставив ногу вперед, і вона тільки прищемила йому черевика.

— Що ви собі дозволяєте? — обурено мовила жінка.

— Вам доведеться впустити нас, — сказав Вістович.

— Але ж пані хвора і не зможе вас прийняти.

— Нічого. Почекаємо, доки одужає...

У вітальні чоловіки вмостились на канапі і, не питаючи дозволу, запалили цигарки.

— Ви збираєтесь просидіти тут усю ніч? — здивувалась Марія.

— Виглядає, що так, — незворушно відповів комісар. — Так буде певніше. Вранці нас замінять.

— Але що сталося?

— Нам доведеться заарештувати вашу господиню, як тільки вона одужає.

— Заарештувати?

— Ви добре почули.

— Єзус Марія, чим же вона завинила?

— Про це ми скажемо їй.

Жінка розгублено дивилась на них і м’яла руками край фартушка.

— Дорога пані, — вже лагідніше звернувся до неї комісар. — Запевняю, що не завдамо вам жодних клопотів. Ми не просимо бути гостинною до нас, але від кави не відмовимось.

Самковський кивнув, погоджуючись із шефом. Служниця невпевненим кроком вийшла на кухню, і поліцейські залишилися у вітальні самі. Вістович скористався цим і підійшов до книжкової шафи.

— Схоже, матиму чим зайнятися до ранку, — сказав він Самковському, переглядаючи назви книг.

У відповідь той скривив кислу міну, що мало б означати: «От і добре, а я буду спати».

Коли Марія повернулася, несучи в руках тацю з кавником і крихітним сервізом, комісар устиг прочитати передмову до громіздкого видання зі скандинавської демонології і поставити книгу назад, запам’ятавши її серед решти. Поліцейський раптом лагідно посміхнувся служниці і сам узявся наливати каву в порцелянові філіжанки.

— Ви бува не пригадуєте, дорога пані Маріє, чи був серед візитерів цього дому молодий чоловік досить високого зросту, худорлявої статури і з блідим кольором обличчя? — запитав поміж ділом комісар. — Досить помітний суб’єкт.

— Звичайно пригадую, пане Вістовичу, — відповіла та, насторожено спостерігаючи за його маніпуляціями з кавником. — Ви зараз говорите про пана Акселя Гальдена. Цей чоловік добре знається на нордичній культурі і сам походить звідкілясь зі Скандинавії. Професор з ним часто радився щодо деяких наукових питань.

— Коли ви вперше побачили тут цього Гальдена? — запитав Вістович.

Він уже встиг налити кави у три філіжанки, і йому навіть здалося, що Марія полегшено зітхнула, побачивши, що сервіз залишився цілий.

— Точно не пригадую, — відповіла вона. — Пам’ятаю, якогось ранку я прийшла, а вони втрьох уже пили чай...

— Втрьох — це професор, Еля і цей Гальден? — перепитав поліцейський.

Жінка кивнула.

— Пам’ятаю, дуже здивувалася, оскільки господарі ніколи не прокидалися так рано, — продовжила жінка. — А тут ще й встигли прийняти гостя. Щоправда, самі були одягнені в халати. Це виглядало трохи непристойно.

— О котрій годині ви зазвичай приходите сюди? — запитав Вістович.

— О шостій.

— А о котрій ідете додому?

— Як коли. Здебільшого, о дев’ятій. Усе залежить від роботи.

— Того дня прийшли, як завжди?

— Так, десь за чверть до шостої.

— У вас є власний ключ?

— Звісно.

— І того дня, коли ви прийшли, двері були замкнені?

— Так... — повільно відповіла Марія, трохи зморщивши чоло. — Як завжди.

— Виходить, до того, як ви прийшли, тобто до п’ятої сорок п’ять, господарі прийняли гостя, а потім замкнули за ним двері, — підсумував комісар.

— Виходить, так, — погодилась жінка. — А що в цьому дивного?

Вістович знизав плечима.

— Знаючи, що ви от-от прийдете, я б на місці професора не возився з замком. Хіба що гість прибув глупої ночі. Гадаю, пан Сабінський нечасто відмикав або замикав двері власного будинку, оскільки фактично завжди тут є ви. Уявіть, яких зусиль мусив би докласти заспаний професор, щоб дати ради простому, але іржавому замковому механізмові. Я чув, як довго ви нам відмикали двері...

— Все правильно, пане комісаре, замок старий, і я давно просила його замінити, — мовила Марія. — Але, так чи інакше, двері були замкнені. Не через вікно ж потрапив сюди пан Гальден.