Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— Що ж, якщо пан наполягає...

— Сміливіше, — підбадьорив Вістович. — Кабінет нагорі?

— Так, прошу нагору...

— Професора поховали? — запитав поліцейський уже на сходах.

— Так, пане комісаре, — важко зітхнула служниця і перехрестилась. — Хай спочиває в мирі.

Кабінет покійного науковця виявився невеликим за розмірами і, до того ж, заваленим книгами та всіляким мотлохом. На чільному місці стояв дерев’яний макет вітрильника і декілька фігурок якихось давніх воїнів. Вістович з цікавістю придивився до цих речей.

— Це дракар, корабель вікінгів, — несподівано пояснила служниця, яка, видно, вирішила не залишати гостя тут наодинці. — А біля нього фігурки скандинавських воїнів.

— Звідки ви знаєте? — оторопів комісар.

— Багато років я була особистим секретарем професора, — пояснила жінка, — тому добре знаю, над чим він працював і чим захоплювався. Служницею в цьому домі я тільки останні кілька місяців, відколи професор покинув роботу в університеті.

— Мабуть, через ту Елю Буковську, — припустив комісар.

Жінка стрепенулась:

— Я цього не сказала...

Вістовим не продовжував тему, а підійшов до чималої скрині, в яку, при потребі, могла б уміститися навіть доросла людина.

— А це що? — запитав він.

— Незадовго до смерті панові професору надіслали з Данціга кілька кам’яних плит, розписаних рунічними символами, — відповіла служниця. — Плити потрапили туди, мабуть, на одному з данських або шведських кораблів і лежали в порту ніким не помічені. Професор Сабінський випадково їх зауважив, коли відвідав Данціг цього літа, і розпорядився надіслати йому їх до Львова.

— У Данцігу проходила всесвітня конфренція знавців скандинавської культури, — додала вона, випереджаючи питання поліцейського. — Професор був знаним дослідником у цій галузі.

Раптом на сходах почулися кроки, а потім і жіночий голос:

— Маріє!..

— Господи! — сполошилася служниця. — Пані повернулась...

З цими словами вона вибігла з кабінету.

— Що ти робила в кабінеті? — почув комісар здивоване запитання господині.

— Там на пані чекають, — відповіла Марія.

— Чекають на мене? — здивувалась хазяйка. — Жаль, я повернулась тільки на хвилинку, змінити капелюшок... Але чому в кабінеті професора?

— Бо пан з поліції.

— Он як...

У дверях з’явилася молода жінка в елегантному taylor suit [25] Новинка жіночої моди початку XX ст. Прообраз ділового костюма. , капелюшкові, що відкидав тінь на її гарне обличчя, і сумочкою-ридикюлем в руках.

— Комісар Адам Вістовим, — поспішив представитись гість.

— Ельвіра Сабінська, — відповіла господиня. — Ви, мабуть, чули, пане комісаре, як я сказала, що поспішаю...

— О, так, не смію вас затримувати, — незворушно сказав поліцейський.

— А ви... залишитесь тут?

— Якщо на те ласка пані.

— Але для чого? Що ви тут шукаєте?

— Нічого конкретного, — відповів комісар. — Просто роблю свою роботу. Роззираюся.

— Це якось пов’язано зі смертю мого чоловіка? — поцікавилася Еля.

— Бачте, пані Сабінська, ваш чоловік був людиною знаною та поважною, — Вістовим не зводив з неї очей, проте говорив м’яко і спокійно. — Тому завдання поліції — з’ясувати всі обставини його смерті, перш ніж залишиться тільки світла пам’ять про нього.

— Хіба в смерті Вітольда було щось незвичайне?

— Саме це я і з’ясовую, — комісар посміхнувся настільки приязно, наскільки міг.

— Що ж, зичу вам успіху, пане Вістовичу, — мовила Еля, — на все добре.

— Хай щастить, дорога пані Сабінська, — відповів поліцейський.

Коли вона вийшла, комісар підійшов до вікна, звідки добре проглядалася вулиця. За кілька хвилин він побачив там господиню дому. Еля роззирнулася і попрямувала донизу, в бік Митної площі. Не зволікаючи більше ані хвилини, комісар попрощався з Марією і також поспіхом вибіг на вулицю слідом за нею.

Еля не сіла у трамвай і не скористалася фіакром. Очевидно, йти їй було недалеко. І справді, за кількасот метрів, біля костелу кларисок на неї чекав високий молодий чоловік у довгому пальті, застебнутому на всі ґудзики. Незнайомець подав їй руку, і вони перейшли разом площу, а потім неквапно завернули в старі ворота бернардинського дворика.

Проминувши дворик, чоловік та жінка попрямували до ресторації «Hotelu Krakowskiego», і Бітовим був змушений пильнувати їх знадвору.

— Суча погода, — стиха промовив комісар, піднімаючи комір, щоб захиститись від холодного вітру.

З ресторації вони вийшли за півгодини. На ратуші пробило заледве другу пополудні, але небо затягло сірими грозовими хмарами, тож довкола стемніло, як увечері. Промерзлий до кісток Вістовим понад усе боявся зараз загубити Елю та її супутника, тому до болю в очах витріщався на дві темні постаті попереду себе.