Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— Он як? — вжахнувся професор. — Якщо й так, то найпевніше, я зробив це не зумисне. Про що, власне, йдеться?

— Пані Цимес повідомила мені, що ви не сповна розрахувалися за послугу її дому...

— Не може бути! — обурено вигукнув Зільман. — Я залишив їй навіть більше...

Тут професор замовк, зрозумівши, що пробовкався. Факт відвідин борделю тепер було пізно заперечувати. Залишалося тільки мовчати і розгублено кліпати очима. Вістович також не поспішав говорити, а вдав, що розглядає інтер’єр вітальні. Незручну мовчанку, втім, порушив сам Зільман:

— Якщо відверто, комісаре, то панянка, з якою... кхм... з якою я... залишився наодинці, так би мовити, навіть не зняла вбрання. Що вже й говорити про інше...

Вістовим із цікавістю поглянув на нього.

— Ми просто погомоніли з нею, — продовжив Зільман. — Я розповів їй про колегу Сабінського та свої тривоги, пов’язані з ним... І знаєте, що? Це дивина, але виявилось, що Софія знайома з цією панянкою.

— З якою панянкою? — не зрозумів комісар.

— З нареченою професора. З Елею Буковською. Уявіть собі!

Комісар і його помічник здивовано перезирнулися.

— А Софія не говорила, за яких обставин вони познайомились? — уточнив комісар.

— Начебто разом навчались у гімназії, — сказав професор.

— Гаразд, і що було далі? У борделі, я маю на увазі.

— Софія попросила передати нареченій Сабінського записку, — продовжив Зільман, — я погодився і виконав прохання.

— Передали особисто в руки?

— Звісно, ні. Залишив у поштовій скриньці професора. Було б соромно зізнатися, в якому місці я провів той вечір...

— Вам відомо, що було в тій записці? — запитав комісар, не звертаючи уваги на благальний тон Зільмана.

— Як ви могли таке подумати, пане Вістовичу? Я не читаю чужої кореспонденції... — обурився професор.

У цьому Вістовим не сумнівався. Підвівшись, поліціянти почали збиратися.

— То що, панове, — несміливо мовив Зільман, проводжаючи їх до дверей: — Чи можу я сподіватися на вашу... емм... так би мовити, чоловічу солідарність?

Вочевидь, той просив зберегти в таємниці його відвідини будинку розпусти.

— Безперечно, — пообіцяв комісар і кивнув професорові наостанок на знак прощання.

На вулиці чоловіки зупинились, ставши посеред хідника, і мовчки закурили. Широка і досить людна о цій порі Личаківська збігала донизу, несучи на собі одинокий електричний трамвай і декілька фіакрів. Над Вістовичем і Самковським височів костел Святого Антонія, а над костелом — декілька розкішних дубів, які засипали простір довкола себе останнім іржавим листям і жолудями.

— Що скажете, Самковський? — запитав комісар, видихнувши з легенів останню порцію диму.

У відповідь той знизав плечима, проте в очах його виднівся інтерес до цієї справи.

— Тоді ось що, — продовжив Вістович: — Відвідайте жіночу гімназію імені королеви Ядвіги. Знає пан, де це?

— Знаю, — відповів ад’юнкт.

— Знайдіть у їхньому архівів особову справу Елі Буковської та її подруги, Софії Вільчевської. Друге прізвище запишіть, ви його навряд чи пам’ятаєте...

Самковський, діставши блокнот і олівець, акуратно все занотував.

— Шукайте все, що може видатись цікавим, — додав комісар. — Бо все цікаве нам неодмінно знадобиться. Я ж спробую зустрітися з невтішною вдовою професора Сабінського...

Чоловіки попрощалися і розійшлись. Самковський кинувся наздоганяти трамвай, а комісар подався вулицею вгору.

Помешкання покійного професора Сабінського, як і розповідав Зільман, справді знаходилось неподалік. Зазирнувши до записника, Вістович ще раз переконався, що відшукав потрібний будинок, і впевнено натиснув кнопку дзвінка. Відчинила привітна жінка старшого віку — очевидно, служниця.

— Слухаю пана, — мовила вона.

— Доброго дня, — привітався комісар, ґречно знімаючи капелюха. — мене звати Адам Вістович, я з поліції. Чи можу я поговорити з пані Буковською, чи то пак, з... пані Сабінською?

— На жаль, господині зараз немає вдома, — відповіла служниця. — Але пан може зайти почекати. Гадаю, вона от-от повернеться.

— Якщо ваша ласка, — сказав комісар.

Жінка провела гостя до вітальні і, взявши його пальто та капелюха, вправно повісила їх на вішак біля п’єца.

— А чи можу я тим часом оглянути кабінет пана професора? — запитав Вістович.

Служниця завагалась і відповіла йому нерішучою усмішкою.

— Може, зачекаєте на пані Сабінську? — мовила вона.

— Навряд чи вона буде проти, — зазначив комісар. — А ми таким чином заощадимо час.