Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— Пані Цимес, це доктор Фельнер, — комісар вирішив бути поштивим і представити гостя.

— Рада знайомству з паном, — господиня простягнула йому напахчену парфумами руку.

Той відповів спітнілим рукостисканням.

— Де ваш труп? — одразу перейшов до справи доктор. — До живих мене давно не викликають, тож я переконаний, що в цьому домі лежить мертвяк.

— Пан аж так поспішає? — солодкаво мовила господиня. — А я збиралася попросити вас відкоркувати пляшку «Мартеля», бо не жіноча це справа...

Фельнер дістав з кишені хустинку і витер нею обличчя.

— Що ж, залюбки, — сказав він, трохи віддихавшись. — Навряд чи покійник втече кудись, поки я це робитиму...

— Вірно кажете, — погодилась господиня.

Пригостившись коньяком, усі троє відчули себе значно краще.

— Тепер ходімо, — спокійним тоном промовив доктор, поставивши келишок на крихітний журнальний столик.

Мамка Цимес попросила чоловіків іти слідом за нею і за кілька хвилин привела їх до вже знайомої Вістовичу кімнати.

Доктор Фельнер підійшов до ліжка і обережним рухом відкрив обличчя трупа, як це годину тому зробив комісар.

На превеликий подив Вістовича і пані Цимес, лікар не відсахнувся і не вимовив жодного лайливого слова. Звісно, трупи у його практиці були звичною річчю, але ж цей не був схожий на решту. Особливо з огляду на те, що з моменту смерті минуло зовсім мало часу.

— Ми знайшли її сьогодні, — спантеличено мовила господиня.

— Я бачу, — коротко відповів Фельнер.

— Так, але на вигляд тіло...

— Як мумія, — перебив доктор. — Це я також бачу. Але на ній свіжа спальна білизна, на столику сьогоднішній недопитий чай і якийсь дурнуватий дамський романчик, закладений приблизно на сороковій сторінці. Цього досить, аби зрозуміти, що смерть настала нещодавно.

Вістович посміхнувся. Коньяк вчинив з Фельнером диво.

— Що ж з нею сталося? — запитала Мамка Цимес.

— Треба забрати тіло до мене, на Пекарну [22] На вулиці Пекарній (пізніше Пекарська) у Львові тоді, як і зараз, був міський морг. . Там і розберуся...

— Послухайте, докторе, — господиня благально поглянула на Вістовича, шукаючи в нього підтримки. — Я б не хотіла, щоб цей прикрий випадок набув розголосу. Мені геть не потрібен поспільний інтерес до мого дому... Якщо ваше мовчання має ціну, то я пристану на неї, якою б великою вона не була.

— Тут річ не в ціні, дорога пані Цимес, — похитав головою доктор.

— А в чому ж?

Фельнер відкликав комісара вбік.

— Маєте талант, Вістовичу, — тихо промовив доктор. — Де ви — там неодмінно якась халепа.

— Дідько з ним, Фельнере. Дослідіть труп і, якщо нічого серйозного, то візьміть гроші і забудьте, — відповів той.

— Якби все було так просто... Втім, я вам зараз дещо скажу, а ви вже вирішуйте, як бути далі.

Фельнер подивився у бік трупа, ніби хотів ще раз у чомусь переконатись. Потім перевів погляд на Вістовича і сказав ще тихіше, але чітко вимовляючи кожне слово:

— Пригадуєте справу про смерть професора Сабінського? Точніше, там не було ніякої справи, а тільки здогадки його колеги Зільмана, які ви доручили перевірити Самковському.

— Пригадую, — відповів комісар.

— Самковський попросив мене оглянути тіло покійного професора, — продовжив Фельнер. — І от що я скажу, Вістовичу: труп стариганя виглядав так само, як цей.

Доктор дістав портсигар, добув звідти цигарку собі й Вістовичу і, вже голосніше, спитав дозволу закурити в господині, що стояла від них поодаль. Коли та дозволила, чоловіки продовжили свою притишену розмову.

— Можна припустити, що професор і за життя виглядав не надто свіжо, — вів далі Фельнер, випускаючи два струмені диму зі свого широкого носа. — Але так швидко не розкладаються навіть у старечому віці. Що вже й казати про цю молоду блудницю.

— Звісно, це тільки здогади, — додав він, трохи помовчавши. — Точніше скажу, коли зроблю обидва розтини.

— Гадаєте, обоє вмерли від однакової хвороби? — запитав комісар.

— Хтозна, хтозна. Наразі тільки думки, Вістовичу... Що ж, буду вдячний, якщо виведете мене звідси тим самим шляхом, яким і привели. Тіло нехай господиня перевезе в морг.

Вона, безперечно, може це зробити таємно, якщо їй справді так не хочеться розголосу.

Коли вони попрощались, Вістович повернувся в кімнату, де лежала покійниця. Тепер він ретельно обстежив тут кожну деталь.

— Чимось панові допомогти? — обережно запитала Мамка Цимес, несміливо заглядаючи з-за дверей.

— Зайдіть сюди, — сказав комісар. — Сядьте...