Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— Auf Wiedersehen, — мимовільно повторив практикант.

«Йому пощастить, якщо до поліції звернуться свідки, — подумав комісар, знову опинившись на вулиці, — інакше цю справу одразу можна передавати в архів. Шансів розкрити вбивство в Самковського не буде».

Того вечора Вістович не знайшов нічого кращого, як нахлятися в кав’ярні Шнайдера і напівпритомним дістатись додому. Ранок зустрів його жахливим кацом, від якого знову рятувала тільки пляшка «Baczewski». Третього дня, крізь п’яний сон, він почув запах кави. Сяк-так розплющивши очі, комісар побачив над собою тендітну постать Бейли. Вона схилилась над ним, вочевидь намагаючись помітити на його обличчі ознаки свідомості.

Бейла, знову Бейла!.. Цього разу вона тут, щоб засвідчити його поразку. Як же вона потрібна йому, і як, чорт забирай, боляче на неї зараз дивитися!.. Вістович знову заплющив очі.

— Адасю, — тихо промовила вона, — чуєш мене?

Йому захотілося набрати в легені повітря і глибоко зітхнути, але він стримався, боячись, що Бейла знепритомніє. Натомість, комісар уже впевненіше розплющив очі і поглянув на неї. Жінка виглядала стомленою.

Комісар з подивом помітив, що на ньому той самий плащ, що й три дні тому, і тільки черевики стояли біля ліжка. Очевидно, Бейла їх зняла. Далі Вістович сперся на лікоть, аби переконатись, що він у своєму помешканні. Помешкання, на щастя, було справді його.

Врешті, комісар обережно сів на край ліжка. Голова була важкою, а шлунок спазматично стиснувся, категорично протестуючи проти нових вливань алкоголю. На щастя, господар більше не мав такого наміру. Від самої думки про все, що міцніше за каву, починало нудити. Срібна таця з кавником і свіжою випічкою стояла на його секретері. Вістович жадібно ковтнув слину і вже хотів подякувати Бейлі, коли ж помітив, що на таці було три філіжанки.

— Ти на когось чекаєш? — запитав комісар.

— Коли я прийшла, в тебе вже були гості, — пояснила жінка.

— Доброго ранку, комісаре, — почувся чоловічий голос.

У дверях кімнати, одягнений в цивільний одяг, стояв Редль. Вістович сягнув рукою по свій револьвер, але кишеня плаща виявилась порожньою. На обличчі полковника з’явилась крива усмішка.

— Вночі я мусив забрати вашу зброю, — пояснив гість, — ви були в такому стані, що могли кого-небудь пристрелити. Але зараз я готовий повернути її вам...

З цими словами полковник виклав револьвер Вістовича на секретер поруч з тацею, тоді взяв кавник і налив з нього кави у філіжанки. Після цього поштиво переніс тацю на столик поруч ліжка.

Комісара дещо дратувала його театральність. Найперше, звівшись на ноги, він підійшов до секретера і забрав свій «Гассер». Щоправда, в каморах револьвера не виявилось жодного патрона.

Редль тим часом узяв до рук філіжанку і підійшов з нею до вікна. Надворі починався ще один похмурий грудневий день. Місто посилало в небо сині і чорні струмені диму з численних димарів, зігріваючись у цю безсніжну, але мерзенно-холодну пору. В помешканні Вістовича також не завадило б запалити піч.

— Снідайте, комісаре, у нас з вами важлива розмова, — знову озвався Редль, помітивши, що той не взяв свою філіжанку і навіть не торкнувся випічки. — Набирайтеся сил.

— Можемо розмовляти одразу, — відповів той.

Бажання їсти поступово зменшувалось, доки не зникло зовсім. Присутність у будинку людини з контррозвідки кого завгодно позбавить апетиту.

— Як скажете, — відповів полковник, виразно поглянувши на Бейлу. Жінка підвелася і вийшла в сусідню кімнату.

Трохи помовчавши, Редль продовжив:

— Так от, комісаре, якщо пам’ять остаточно до вас повернулась, пригадайте події триденної давнини. Я маю на увазі вбивство у філармонії... Як мені відомо, ви стали мимовільним свідком. Пригадуєте?

Вістович ледь помітно кивнув.

— Чи знаєте ви, хто цей убієнний?

— Не знаю.

Полковник єхидно усміхнувся.

— Звісно, увесь цей час вам ніколи було читати пресу, — сказав він, — а між тим, газети просто сказились. У всіх однакові заголовки.

Редль дістав із внутрішньої кишені плаща свіжий номер «Діла» і простягнув його комісару. Той, напруживши мозок, прочитав на першій шпальті: «Вбито депутата Галицького сейму Бартоломея Раковського!» Читати статтю Вістович не мав наміру, тому відклав газету вбік.

— Раковський був не просто депутатом, — продовжив полковник, — він очолював об’єднання крупних землевласників, яке, до того ж, підтримувало австрійську політику. Як ви розумієте, про його смерть уже відомо у Відні. І Відень хоче розслідування...