Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— У нас декілька запитань до вас, — запинаючись промовив комісар, — якщо пані дозволить...

Жінка вказала гостям на крісла і сама присіла на чудову бідермейєрську канапу.

— Прошу пані, хто запросив вас із чоловіком до філармонії того вечора? — запитав комісар, з насолодою вдихаючи запах кави, що струменів з невеличкої порцелянової філіжанки в його руках.

— Мій чоловік кохався на музиці й особисто знав багатьох відомих музикантів, — сумно промовила вдова, — його запросив Ласло Перчені, скрипаль, який грав концерт того вечора.

— Яким чином запросив? — перепитав комісар.

— Надіслав нам запрошення поштою, — пояснила жінка, — підозрюю, обоє були надто зайняті, щоб зустрітись, хоч віддавна товаришують.

— А чи пригадує пані, як вони зустрілись? — продовжив Вістович.

— Якщо я не помиляюсь... Здається, це було два чи три роки тому, у Відні... Так, саме у Відні, на прийомі в канцлера.

На останніх словах голос жінки затремтів, а потім урвався плачем. Навіть Самковський осудливо глянув на свого шефа. Той скорчив винувату гримасу і дістав з кишені портсигар. Забувши запитати дозволу, комісар запалив цигарку. Жінка перестала плакати і з огидою помахала рукою перед обличчям, ніби увесь дим від його цигарки зібрався в неї під носом. Вістович зрозумів, що в цьому домі не палять, але було вже пізно. Десь узявся той самий камердинер і поставив перед ним невеличку тарілку з чудовим орієнтальним розписом, яка мала б слугувати попільничкою. Нічого іншого, як загасити в ній недопалену цигарку, Вістовичу не залишалось.

Після цього комісар звівся на ноги і запитав дозволу оглянути особистий кабінет покійного. Жінка погодилась, наказавши камердинеру провести туди гостей, а сама перепросила і вийшла з вітальні. Поліціянти вдруге висловили свої співчуття, дочекались, поки двері за нею зачиняться, й подалися сходами нагору, куди ввічливо запросив їх камердинер.

В кабінеті, одна навпроти одної, стояли дві велетенські книжкові шафи, кожна з яких була вщент заповнена книгами. Біля вікна знаходився гарний різьблений секретер, а поряд з ним — чималий акваріум. Камердинер, видно, щоб не гаяти часу дарма, одразу ж заходився оглядати горщики з кімнатними рослинами. Ретельно оглянувши кожен, він наблизився до акваріуму. Зненацька слуга закричав...

Вістович від несподіванки випустив з рук гігантський фоліант німецької поезії і кинувся до нього. Камердинер скрушно дивився на поверхню акваріума, де плавала догори животом невелика рибка.

— Це блакитний конго, — зі сльозами на очах промовив камердинер, — улюблений вид пана Раковського. Відколи він помер, рибки також не хочуть жити без нього... Це вже четверта!..

Комісар і Самковський зітхнули з полегшенням. Їм начхати було на мертву рибку, і вони ледве стримувались, щоб не реготнути, бачачи, як камердинер обережно дістав її з води. Той докірливо на них подивився і вийшов з кабінету.

Скориставшись цим, комісар почав досліджувати шухлядки секретера. В одній з них виявився револьвер. Це був шестизарядний англійський «Webley». Руків’я зброї прикрашало кілька смарагдів, а поміж них виднілись літери «B.R.», що означало, вочевидь, ім’я господаря — Bartolomej Rakowski.

— Яка краса, — вихопилось у Самковського.

Вістович кивнув на знак згоди.

У найбільшій шухляді знаходилась чимала колекція старовинних монет. Усі вони були чітко погруповані, згідно з історичним періодом та країною, яку представляли. Окремо розміщувались грецькі драхми, римські динари, дві рідкісні скіфські монети, арабські дирхеми, декілька монет Карла Великого, а також цілий ряд золотих французьких екю часів Людовіка XII. Поліціянти так захопились спогляданням колекції, що не помітили, як повернувся камердинер. Він став поруч і зовні нагадував тепер сторожового пса, що був готовий вкусити першу-ліпшу руку, яка потягнеться до скарбів господаря.

Раптом комісар зауважив:

— Тут дечого бракує...

Вістович указав у правий верхній куток, де серед чеських і польських монет XIV—XVI століття виднілася прогалина.

Камердинер сумно усміхнувся і ствердно кивнув.

— Там мав бути празький гріш, — пояснив він, — одного разу, на прийомі в губернатора пан Раковський придбав його в іншого колекціонера і просто поклав до кишені. Коли ми повернулись додому, господар наказав мені підготувати місце в колекції, але виявилось, що монета зникла... Пан Раковський спершу ламав собі голову, куди вона могла подітись, а потім махнув рукою. Мовляв, що моє, те повернеться. Знаєте, він був таким фаталістом...