Богдан Коломыйчук - В'язниця душ

— У тебе гарне тіло, — несподівано озвався він, — не кістляве і не тлусте, а якраз таке, як має бути... Ти, напевно, сильна кобіта?

Янка знизала плечима і посміхнулась. Так, за необхідності вона могла б дати прочухана. І навіть кілька разів довелося відбиватись від п’яних клієнтів, які хотіли більшого за ті самі гроші.

— Я міг би запропонувати тобі кращий заробіток, — мовив чоловік.

Він усе ще стояв голий, а вона тим часом одягнулась.

— Якщо ти, звісно, погодишся...

У фойє колишнього театру Скарбека, а тепер філармонії, було людно, і Вістович почувався незатишно. Незатишно йому було ще й тому, що Анна, його дружина, також мала пригнічений настрій. Після того як старий театр було остаточно закрито, вона сподівалась, що невдовзі її запросять працювати до нового, але пропозиція все не надходила. Новий театр, збудований за кошти міста, вже починав репетиції, і наступного року планувалось відкриття сезону, але про Анну Каліш не згадували.

Стоячи навпроти чоловіка, вона зовсім на нього не дивилась, а розглядала інтер’єр, ніби бачила ці стіни і картини вперше. Можливо, Анна хотіла побачити зміни, проте все лишилось, як було. Тільки театр називався тепер філармонією, куди вона, щоправда, могла заходити без квитка.

Вістович, навпаки, не зводив з неї погляду. Анна була такою ж привабливою, як і раніше. Роки не зіпсували її красу, а тільки додали шарму. У темному волоссі, що виднілось з-під капелюшка, зовсім не було сивини або ж її надійно приховали. Зморшки на обличчі міг помітити тільки дуже уважний спостерігач. Проте й вони тільки підкреслювали гарні риси її обличчя.

Комісарові хотілося, щоб зараз вона трималася за його лікоть, а він шепотів їй подружні дурнички, від чого б Анна червоніла і заливалась веселим сміхом. Так, як, зрештою, було колись... Однак вона вперто його не помічала, хоча погодилася з ним прийти сюди.

Сьогодні мав відбутися концерт неперевершеного скрипаля з Будапешта Ласло Перчені, але перед тим планувався виступ хору ветеранів імператорської армії. Було чути, як хор за стіною розспівується, комбінуючи голосні звуки з кожним приголосним:

— Ма-ме-мі-мо-му-у-у-у-у-у!.. За-зе-зі-зо-зу-у-у-у-у-у!..

Після свого виступу ветерани мали намір закликати громадськість жертвувати більше коштів на їхню спілку.

Анна, врешті, випадково глянула на Вістовича. А можливо, просто оглянула все, що тільки можна було.

— Як твоя робота в поліції? — запитала вона.

Комісар замислився. Тільки тепер йому спало на думку, що зараз вони з Анною в однаковому становищі. Її не потребують у театрі, а його відсторонили вір роботи на Академічній. Контрабандист Гаусман, якому Вістович прищемив пальці в дверях, подав на нього до суду. Справу вже б досі закрили, покаравши комісара доганою і рекомендаціями згори надалі використовувати інші методи розслідування, але втрутилася контррозвідка. Такого знущання над своїм агентом вони пробачити йому не могли. Не врятувала навіть особиста протекція Вільгельма Шехтеля, який нещодавно став директором львівської поліції, і те, що Вістович таки спіймав убивцю.

Комісар знизав плечима, і, схоже, Анну така відповідь влаштувала. Хор за стіною припинив розспівуватися, урочисто завершивши свої вокальні вправи протяжним «та-те-ті-то-ту-у-у-у...». Пролунав другий дзвінок, і присутні у фойє вирішили приєднатися до тих, хто вже зайняв свої місця в залі.

Хор ветеранів імператорської армії урочисто відкрив музичний вечір, вийшовши на сцену під бадьорі аплодисменти львівської публіки. Хористи були вбрані у мундири і виблискували начищеними чобітьми та нагородами на грудях. Більшість із них були вже в старечому віці, проте намагалися триматися по-солдатському струнко. Трохи поплутавшись, цей хор дідуганів вишикувався у два ряди. Для другого ряду на сцені було завчасно приготовано лавку, щоб він височів над першим. Лавка, однак, виявилась закороткою, і два крайніх ветерани зуміли поставити на неї лише по одній нозі. Інша нога вільно звисала, порушуючи баланс уже немолодого тіла. Стояти на одній нозі було важко, і хористи час від часу ставили вільну ногу на сцену, а потім знову вистрибували на лавку, намагаючись там прилаштуватись. При цьому кожен благав свого сусіда хоч трохи посунутись, але сусід тільки широким жестом показував, що посунутися йому нікуди.

Між тим диригент, не помітивши поневірянь двох підопічних, розпочав імпрезу. Два крайніх баси так і не долучилися до виконання урочистої «Wienner Soldaten», зате неабияк потішили публіку, яка з останніх сил стримувалась, щоб не нагородити хор ветеранів гучним реготом. Під час наступної композиції баси вхопилися за плече сусіда, ледь не стягши і того донизу, аж він сам мусив ухопитися за мундир наступного хориста. Той за іншого, і так у другому ряді ветерани міцно сплелися руками, небезпечно хитаючись на лавці то вліво, то вправо. Зате двоє крайніх більше не почувались ображеними.