Володимир Лис - Маска

Шляхетська гордість не дозволяла кинутися до лісу. Пан Юзеф обійняв дружину і почув, як вона легенько здригається під його долонями, які вміли обіймати жінок і стискати зброю, але сьогодні не могли захистити вручену йому для захисту й опіки Господом Богом.

Над лісовою дорогою стояла дивна тиша, яку порушували тільки хрипи переляканих коней, та ось і вони перейшли у спокійне пофоркування. За лісом сідало осіннє сонце, пронизуючи скісними променями крони дерев. Ось-ось воно зникне і ліс оповиє густий осінній вечір. Войцицький стріпнувся, ще раз уважно роздивився — ніде нікого…

— Ходімо, — сказав він. — Треба звільнити коней. Може, і карета ще придатна для їзди.

— Що це було, Юзеку? — спитала дружина. — Розбійники? Чи це той…

Він зрозумів — той, в помаранчевій масці. «А справді…» — подумав він.

— Так, напевне.

— Він уб'є нас? — спитала дружина.

— Не знаю. Зараз, напевне, ні.

— Не зараз? А коли?

— Не знаю.

— Господи, Єзусе, Матка Боска, та ж там Ядзя! — раптом закричала графиня. — Там Ядзя! Чуєш, Юзеку, — Ядзя!

Дружина благально подивилася на нього. її лихоманило. Граф зрозумів — Ядвіга боїться, що бандити вже напали на маєток і викрали або й убили їхню донечку, їхню крихітку, кровиночку. Або оце зараз входять до палацу.

— Заспокойся, — сказав він. — Зараз поїдемо.

Юзеф розпріг коней, вибрав найсильнішого, якось загнуздав його, посадив дружину, сам сів позаду. Краще було б їхати окремо, але він боявся, що графиня в такому стані не впорається з конем, та й не було вуздечки й сідла, як і часу ловити гайдуцьких коней.

До села залишалося версти зо три, од сили чотири, ситий кінь, хоча й під двома вершниками, подолав цей шлях швидко.

Даремно вони хвилювалися — у селі, як і в палаці, було тихо і спокійно. Поверталися з пасовища графські корови, візниця віз із поля на возі жовті пузаті гарбузи. Побачивши їх, з радісним криком кинулася назустріч маленька Ядзя, котра гуляла в саду, а слідом за нею — і нерозлучна її нянька Пелагея. Ніхто не навідувався і не збирався нападати на маєток.

Уже за півгодини граф на чолі невеликого загону особистих охоронців, незважаючи на вмовляння графині, виїхав до лісу. Взяли із собою смолоскипи і запасну стару карету, в яку й поклали убитих.

Вночі, тулячись до чоловіка тендітним, ніжним тілом, яке граф любив найбільше у світі і не віддав би ні за які скарби, графиня Ядвіга тихо спитала:

— Юзеку, що все-таки сказав тобі цей хам?

— У масці?

— Так.

Він мовчав.

— Я прошу тебе, Юзеку, — прошепотіла дружина. — Адже я знаю, що він сказав там щось інше.

— Звідки ти можеш знати, що він мені сказав?

— Відчуваю. Любий мій…

У графа не стачило духу збрехати. Він раптом побачив себе на коні, який мчить назустріч ворогу, там, під Мацейовичами, у їхній останній битві, яку програв Костюшко, отже, і він, Войцицький.

— Юзеку, — прошепотіла дружина.

— Він сказав мені: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».

— Що це означає, Юзеку? — графиня підвелася на ліктях. — Що означають ці його слова?

— Не знаю, — зізнався граф.

— Він хоче тебе убити?

— Якщо убити — то не одразу. Ти ж бачила.

— Не кажи тільки, що не знаєш — коли. Він буде тебе переслідувати?

— Побачимо. Спи. Вже пізно.

— Я боюся, — прошепотіла графиня. — Боюся, Юзеку. Що ти думаєш робити?

— Захищатися, — сказав граф.

Тієї ж хвилини він збагнув, чому там, у лісі, убили їхню прислугу, а їх не зачепили. Заради тих жахливих хвилин, що вони провели на лісовій дорозі поряд з убитими, очікуючи пострілу невидимого ворога. Жорстокий вбивця в помаранчевій масці насолоджувався їхніми розгубленістю і страхом. Може, цю страшну залежність і мав на увазі той, чиє обличчя він побачив?

Про те, що саме мав на увазі і чого хотів від них чоловік у помаранчевій масці, вони дізналися за кілька тижнів. Спочатку ж він нібито дав можливість забути про себе. У понеділок поховали убитих. Селяни йшли за трунами похмурі, а деякі на кладовищі, розташованому біля лісу, озиралися, немовби боялися, що ось-ось звідти з’являться вбивці. Чи вважали вони його винуватцем загибелі своїх близьких і родичів, графові так і не судилося взнати.

Звичайно, він ужив різних заходів безпеки: посилив охорону палацу, виставив варти в потаємних місцях на підступах до нього, послав слугу з донесенням у повіт. Сам граф не виїжджав за село або в поле без зброї. Так минав день за днем. Нічого не відбувалося. Хоч слуга, посланий до Луцька, чомусь не повернувся, і це тривожило чимдалі дужче. Граф думав, чи не поїхати самому до теперішнього повітового центру, та клопоти в полі усе заважали.