Володимир Лис: Маска

Його розшукав один мій добрий знайомий, який побував у Польщі і, знаючи про мої пошуки, завітав до нащадків польської гілки роду Войцицьких. От там, у їхньому родинному архіві, він і побачив цей лист. Казимира Войцицька, далека вже родичка волинських Войцицьких, сказала, що цього листа її покійна бабуся веліла нікому не віддавати ні за які гроші. Це, мовляв, їхня сімейна таємниця. Мій знайомий все-таки упрохав бодай глянути на лист. Пані Казимира дозволила, але тільки поглянути. Вона не знала, що мій знайомий має добру, майже фотографічну пам’ять.

Це був лист графині Ядвіги Войцицької, але не до старшої, а до молодшої дочки. Вона написала його тоді, коли Пауліна поїхала гостювати до своїх родичів у корінній Польщі, а графиня Ядвіга якраз захворіла і, напевне, боялася, що донька вже не застане її живою. Це був лист до доньки, яка, як виявилося, лише одного разу побачила свого рідного батька. Утім, вона не надто добре пам’ятала і нерідного. Граф Юзеф 1811 року пішов добровольцем у польський легіон, який сформувався у так званому Великому герцогстві Варшавському на підтримку Наполеона, і загинув під час походу імператора на Росію.

Я читав кілька листів Ядвіги Войцицької, і мені завжди здавалося, що вони, навіть якщо вона писала про щось не надто важливе, скажімо, про деталі свого життя, про мандрівки до родичів, зберігають якусь невимовлену таємницю. Таємницю у самому стилі листа, у легкому, немов летючому почеркові. І я спитав приятеля, чи не було і в нього такого дивного відчуття, коли він тримав у руках лист цієї жінки. Жінки, котра відіграла таку велику і дивну роль у житті Прокопа Марушка, — людини з особливою долею, — який мав у своєму житті п’ять, а може, і більше масок, якому хочеться заздрити в чомусь, але й жаліти його, і здригатися, згадуючи про все, що пережив і що зробив він. У тому числі, що він зробив із графинею Ядвігою.

— Мені здавалося, що я йду гарним осіннім лісом і, знаючи, що вже заблукав, боюся собі в цьому зізнатися, — сказав мій приятель. — Але так само милуюся цим лісом, його золотом і мені, зізнаюся, не хочеться, щоб ця дорога в нікуди закінчилася, хоч я знаю, що десь є і справжня дорога.

— Ніколи не подумав би, що ти поет, — зауважив я.

— Ні, — сказав мій добрий знайомий. — Справжня поетеса — графиня Ядвіга. Хоч, здається, її твором було саме її життя. Вона шукала в ньому істину. Шукала, як могла. Як могла шукати жінка…

— Але хіба не так буває в інших людей? — заперечив я.

— Ні, — тепер вже задумливо сказав мій приятель. — Мені здається, тут особливий випадок. Так, саме так. А тепер я тобі розповім про найголовнішу частину листа.

І він розповів.

Графиня Ядвіга писала про останні події в їхньому маєтку, про те, яка погода, урожай, і описувала це якось так по-філософськи, що було враження, про яке вже сказав мій знайомий. Вона ділилася з донькою своїми роздумами про життя. І все-таки лист писався не заради цього. Наприкінці його графиня Ядвіга питала Пауліну, чи вона пригадує, як одного разу, коли донька була вже майже дорослою, до їхньої садиби зайшов мандрівний православний монах. Графиня Ядвіга писала, як вона вийшла до нього і раптом впізнала в старому, згорбленому і бородатому чоловікові того, з ким провела найнесхожішу на всю решту життя ніч. Тоді вона скрикнула і ледве не впала на землю.

«Я шукала опори і не могла її знайти, — цитував мені приятель рядки з листа Ядвіги Войцицької. — Здавалося, весь світ пливе кудись від мене. Я хотіла б померти в ту мить. І водночас хотіла, щоб її можна було назвати цілим життям. Він кинувся до мене, підтримав, не дав упасти».

— Тихо, — сказав Прокіп Марушко. — Я нічого не хочу і нічого вам не зроблю поганого. Якщо вдома моя дочка, нехай винесе мені води.

«Коли ти винесла йому води, — писала графиня Ядвіга своїй дочці Пауліні, — я дивилася, як твій батько, так, твій справжній батько, прости мене, Пауліночко, якщо зможеш, бо я не можу без цього визнання померти. Я дивилася тоді, як він п’є воду, а, випивши, вклонився тобі. Здавалося, світ стискається до однієї малесенької грудочки, і ця грудка стискає мені горло, не даючи закричати».

Де і під яким ім’ям він жив, у якому монастирі? У яких місцях мандрував, де знаходив притулок перед тим, як прийти до цієї садиби, ніхто, напевне, не дізнається. Як і того, що він передумав і пережив за ці роки. Що відбулося в його зраненій і хворій душі…

Потім він пішов — бородатий, згорблений дідуган у чорному чернечому одязі. Вони обидві — мати і дочка — довго дивилися вслід самотній Божій людині, поки його не сховали дерева такого ж старого, уже не плодоносного саду. Стояла золота осінь і, опадаючи, жовте і червоне листя засипало сліди цієї людини.