Володимир Лис: Маска

Граф вагався, Ядвіга радила знову йти за кордон, вона була згодна їхати разом із ним, але тепер це було удвічі небезпечніше, адже вони ставали втікачами, політичними злочинцями, а обидві сусідні держави — і Пруське королівство, і Австрійська імперія — були союзницями імперії Російської. Якщо б їх не затримали на російському кордоні, то на австрійському чи пруському — напевне. Граф усе-таки вирішив з’їздити в колишню воєводську столицю, перетворену тепер на пересічне містечко. Він сподівався, що зважать на його титул і знатність і все-таки дозволять повернутися для прощання в маєток, а тоді вони й вирішать, як бути. Ядвіга хотіла поїхати з ним, на що чоловік резонно зауважив, що в такому разі його вже напевне нікуди не відпустять, а так є шанс… Крім того, було відомо, що в тих, хто з’явився добровільно, не конфісковували маєтки.

Зі сльозами на очах проводжала вона чоловіка холодним листопадовим ранком. Нова розлука здавалася їй чимось нереальним, саме тепер Юзеф не міг зникнути надовго. А якщо вже доля пошле їм нове випробування, то вона поїде за ним. Поїде… поїде… Вона повторювала ці слова, доки ще могла бачити карету з чоловіком, вона шепотіла їх, повертаючись до будинку, який знову став пусткою. Але за тиждень Юзеф повернувся і привіз звістку про смерть імператриці Катерини. За дев’ять місяців у них народилася донька, названа на честь матері Ядвігою. Ядзею, Ядзенькою, Ядзуненькою.

Маленьке білоголове диво тепер чекало на них удома, там, за лісом, до якого в’їжджала карета. І хоча доньку залишили під наглядом няньки Пелагеї, яка любила її, як рідну, майбутня зустріч після десятиденної розлуки уявлялася матері особливо солодкою. Досі після народження доньки вони ще не вибиралися так далеко, хіба що на день-два до сусідів, та ще в Любомль, на бал до Браницьких, та Юзеф їздив на дворянське зібрання до Звягеля. Ядвіга почувалася трохи винною перед донькою за таку тривалу відсутність і тепер квапила кучера Якима — надто вже повільно плентались коні!..

— Коли Ядзеньці виповниться п’ять рочків, і ми влаштуємо бал, — прошепотіла вона, стискаючи рукою в ніжній ажурній рукавичці пальці чоловіка.

— Так, моє серденько, — відповів Юзеф. — Якщо тільки продамо вдало пшеницю, наступного року я обов’язково закінчу ремонт палацу, і тоді — бал…

— Так, так, — сказала графиня, думаючи про те, що їхня Ядзенька гідна справжнього свята на її честь, нехай і не такого великого і пишного балу, як у Любославського, та якщо вони постараються, то…

Кілька пострілів прозвучали один за одним майже водночас. Карету тряснуло, вона нахилилася, але не перекинулась, понеслася ще швидше. Тривожно заіржали коні.

— Що це, Юзеку? — зойкнула графиня.

— Не знаю.

Пострілів більше не було, ошалілі коні мчали світ за очі, карета петляла, неначе нею керував п’яний кучер, а не досвідчений, розсудливий Яким.

— Що ти робиш, Якиме?! — закричав граф, обережно виглядаючи з віконця карети.

Кучер не відповів. Висунувшись далі, граф побачив, що кудлата голова Якима звісилась через лівий поручень кучерського сидіння, а зі скроні стікає тоненька цівка неправдоподібно червоної крови.

Наступної миті коні, які справді ошаліли від страху, звернули вбік, карета налетіла на дерево і після жахливого удару і тріску ресор нарешті зупинилася.

Від удару графиня звалилася на спину чоловіка, пронизливо закричала, проте відбулася лише невеликим садном на лобі. Отямившись, граф вийшов із карети і побачив, що один із четвірки коней лежить на землі, напевне, зі зламаною ногою. Троє здорових огирів намагалися зсунути карету з місця, ладні ось-ось її перекинути. Войцицький закричав на коней і простяг руку графині.

Готові до всього, вони побачили, як мимо промчався кінь, волочачи по землі тіло мертвого гайдука, котрий звісився зі стремені. Граф спробував спіймати коня, але той злякано шарпонувся і зник у лісі. Коня другого охоронця вони не побачили, зате далеко на дорозі помітили щось темне і безформне і зрозуміли, що то він — мертвий другий гайдук…

Вони стояли і чекали смерти. Пістоля, який залишився від воєнної кампанії, Войцицький із собою не взяв, бо вже кілька років, з приходом Росії на ці землі, тут запанувало по-справжньому мирне життя, припинилися напади сусідів на сусідів, які траплялися в період слабкого і нестабільного правління останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Мисливські рушниці також лишилися вдома, на полюванні у Любославського він був гостем і спостерігачем. Охорону взяв радше задля престижу, вирішивши обмежитися двома гайдуками. І ось тепер він і дружина залишилися беззбройними перед грізною небезпекою.