Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Ну так, все ж не гівно їсти, – погоджується Добрянський, а Семиножков від цих слів червоніє і дратується, але стримується.

– Спробував вівчарок, але вони не підійшли, тому пуделями зайнявся. Вже є один, який майже стовідсоткову точність дає, – веде про собак професор. – Зараз от покажу. Табачок! Табачок! – кличе.

З-за дверей вискакує пудель, огидний такий, із борідкою і сумними, многомудрими очима неодноразово битого. Дивиться на Бузинова-Семиножкова.

– Фас, Табачок, фас! – кричить професор.

Пудель кидається до нас із Добрянським, обнюхує всіх, якось підозріло на мене дивиться, а я непомітно руку на браунінг свій поклав. На мить подивилися ми з собачкою очі в очі, й відбігла ця потвора хвостата.

– От бачите! Чисті ви від українства, не відчув Табачок у вас цієї зарази! Хороший Табачок, розумний Табачок, – професор дає пуделю кісточку, з якою той тікає.

– Ми до вас, професоре, у справі, – каже Добрянський і розповідає про плани українствующих. – Що б це воно все значити може?

– Не знаю, але нічого хорошого! Змова це, змова! – аж кричить професор, який, поки слухав Добрянського, то дуже збудився. Руки ламає, дихає важко. – На пагорбі у Каневі могила Шевченка, апостола українствующих! А 9 березня – день його народження!

– А кістки та «Кобзарі» навіщо?

– Цього не знаю. Але щось недобре готують! Зупинити їх треба! Арештувати негайно! Козаків викликайте! – аж кричить Бузинов-Семиножков. Від криків тих і Табачок починає гавкати, мало не розривається.

– Тихо! – гримає Добрянський. – Тобто не знаєте, що вони можуть із «Кобзарями» робити?

– Не знаю. Але знаю, що погане щось і противне государю-імператору!

Професор би і далі кричав, але Добрянський йому дав у лоба кулаком і наказав мовчати.

– Якщо хоч слово комусь скажеш, підеш до тюрми. Сам знаєш, за що!

З тим ми і поїхали. Добрянський наказав очей із Вєліханова не спускати.

– Подивимося, що це вони замислили.

– Може, арештувати їх і все? – пропоную я.

– А за що арештовувати? «Кобзар» – книга не заборонена, кістки теж до справи не пришиєш. Нема за що, поки брати, почекаємо. А ти зв’язки шукай іноземні! Щоб змова іноземних держав була!

– Слухаюсь!

Тільки ніяких іноземних зв’язків не виявилося. Самі українствующі старанно готувалися. Спочатку накупили тих «Кобзарів», з усього Києва звезли, потім повантажили їх на потяг, мало не вагон вийшов, повезли до Канева. Туди ж і кістки доправили. А ще гарматку невеличку, козацьких часів. Казали, що колись у війську Івана Сірка вона була.

Восьмого березня увечері зібралися у Каневі всі українствующі, навіть з інших міст багато приїхало. Кількістю двісті тридцять сім осіб! У Канів і Добрянський приїхав, узявши про всяк випадок професора.

Мазепинці трохи в готелі поспілкувалися, а як темніти почало, то пішли на пагорб, який звався Чернеча гора і де саме могила Шевченка була. За мазепинцями поїхали вози з книгами та кістками. А ще дві бочки самогону-перваку.

– Пиячити збираються? – здивувався всьому цьому Добрянський і наказав сотні козаків бути напоготові.

– Діяти за моїм наказом. Якщо подам червону ракету, то атакувати, – нагадав Добрянський козацькому осавулу.

– Арештувати їх треба, арештувати! – бубонів поруч Бузинов-Семиножков, а собачка, Табачок його, дзявулила.

– Пащу їй закрий, щоб не видала нас! – наказав Добрянський.

Піднялися ми на Чернечу з іншого боку, залягли неподалік, почали спостерігати за мазепинцями. Ті стали на самій горі, почали мішки з книгами звантажувати. Склали з них цілу піраміду, потім і мішки з кістьми зверху поклали, далі облили все те перваком. Вєліханов, у білій вишиванці, підперезаний, узяв шаблю та щосили вдарив ним по гарматці. Задзеленчала вона, іскри як посипалися і з тих іскор вогник з’явився. Який швиденько розрісся і ось вже вся піраміда палала. Українствующі ж стали навколо вогню, узялися за руки і вголос почали читати якісь вірші.

– «Кобзаря» читають, гади. Богопротивний твір того свинопаса! – прошепотів поруч Бузинов-Семиножков.

Потім мазепинці дістали з мішків ліри, бандури, торбани, калинові сопілки й взялися на них грати і співати пісень, таких, як ото сліпі каліки-лірники у нас селами співають. Про козака Голоту та Гонту із Залізняком, Марусю Богуславку та трьох братів азовських, та й інших, яких я й не чув раніше. Все співали та співали, а як вогнище догоріло, замовкли, і тут Вєліханов як закричить:

– Повстань, Україно! Прокиньтеся, українці!