Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Слухай, я сказав! – дратується Добрянський.

– Слухаю!

– Кажи, – дивиться він на студентика, а той аж тремтить весь. – Кажи, кажи. Про Вєліханова цього. Давай, не бійся.

– Та каже, що він онук Шевченка. – І сам тремтить, і голос у нього тремтить, у студентика цього.

– Розумієш, Ваню? – питає Добрянський.

– Та не дуже.

– Онук Тараса Шевченка! Поета, якого українствующі ледь не за святого мають!

– А як це азіат якийсь онуком може тому Шевченку бути? – не розумію я.

– А так, Ваню, що Шевченко же у засланні в Оренбурзьких степах був і там здибався з дівчиною місцевою. Він був до жінок небайдужий, кажуть і сифілісом хворів, хоч українствующі це не визнають. Так ось, завагітніла там дівка місцева, кара-кайсачка, від нього. І народила батька Вєліханова. Була вона з родини знатної, кажуть, що предки її від самого Чингісхана походили!

– Від кого? – знову дивуюся я.

– Ти що, не знаєш, хто такий Чингісхан? – дивується Добрянський.

– Ні? З есерів чи анархістів?

– Тю, темінь! Які, до дідька, есери! Чингісхан – це колись давно такий полководець був у степовиків. Наче Наполеон. Про хоч Наполеона чув?

– Це отой, що Москву спалив, а потім на острові сконав? – згадую я, що читав лубок про Дениса Давидова, як він того Наполеона, наче хорт зайця ганяв.

– Він самий, Ваню. Сконав, бо з Росією схотів воювати, а це ж самогубство, бо сильна наша православна імперія і японці косоокі про це ще дізнаються! Так от, той Чингісхан ще сильніший за Наполеона був, півсвіту підкорив. Навіть Святу Русь.

– Святу Русь? – дивуюся я неабияк. – Та не може бути! Хіба може хтось наше Отєчєство любе підкорити? – не вірю я.

– Зараз – ні. А тоді могли, бо Свята Русь була тоді слабка та розділена, ще не збита золотими обручами дому Романових. Це тепер би дали Чингісхану прикурити, а тоді значить підкорив він нас. Півсвіту підкорив, Китай, Туркестан увесь і ще багато чого. Після Чингісхана залишилося багато дітей, онуків і так далі. Вони всі знатні, біла кістка, але багаті не всі. Оце з таких знатних та бідних і мати Вєліханова була.

– Так, а що цей Вєліханов у Києві робить? – питаю я, бо ото не розумію до чого тут Шевченко, або отой хан, якого й ім’я не вимовиш.

– І ось тут, Ваню, ми підходимо до найцікавішого. Давай, Ігнате, розповідай.

– Він вчить українську мову та звичаї, читає «Кобзаря».

– Ну, про це я і так знаю, – кажу. І якось мені неприємно, що оце пуцьвірінок, дурень зелений, щось мені розповідає.

– Про це ти знаєш, але от скажи, навіщо він мову вчить і чому до Києва приїхав? – питає мене Добрянський. – Що це він за цирк влаштував?

– Не знаю, – чесно відповідаю.

– А ось Ігнат знає, бо він за власною ініціативою до українствующих пішов, а вони йому повірили, прийняли! Ось на таких людях, як Ігнат, сміливих та ініціативних, імперія і тримається! – Добрянський плескає хлопця по плечах, а той аж розквітає. От же і вміють їх благородь локшину на вуха дурням вішати, вміють!

– І навіщо ж він у Києві? – питаю у цього Ігната.

– Каже, що до нього у сні приходив дід і наказав їхати до України і там чекати наказу. Тобто тут, у Києві.

– Який із дідів – Шевченко чи Чингісхан, бо я щось недобрав? – питаю.

– Шевченко, звісно! Тарас Григорович, який в українствующих за головного.

– А він хіба не помер?

– Помер!

– Як же він приходити міг?

– Так уві сні ж приходив! Вєліханов каже, що батьки йому про Шевченка не розповідали нічого, то він і не знав. А колись прийшов до нього уві сні якийсь чоловік у свитці і з книгою, щось забалакав незнайомою мовою. Вєліханов нічого не зрозумів, а вранці бабусі розповів. Та захвилювалася, потім попросила намалювати людину, що приходила. А він малював добре, зобразив умить. Бабуся розплакалась, бо Шевченка у малюнку впізнала! Розповіла онуку, чия кров у ньому. Тоді Вєліханов українську почав вчити. В Оренбурзі ніхто її не знав, але коли до Академії мистецтв вступив, то там були українствующі. Сам же Рєпін не без того.

– Так, ти на кращий пензель імперії рота не розкривай. У Рєпіна сам государ-імператор картини купує! – гримнув Добрянський, і студентик одразу принишк.

– Та я так, я ж нічого, я і в думці не мав і…

– Далі, розповідай.

– Ага, ото вчився Вєліханов у Академії, добре вчився, йому навіть стипендія була покладена, щоб до Італії їхати. А перед самим від’їздом знов явився йому Шевченко і наказав усе покинути та їхати до Києва, і там готуватися, чекати наказу.

– Якого наказу?