Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Потім Вєліханов набрав попелу в долоню і дмухнув ним на своїх товаришів.

– Нехай цей попіл святий стукає у наших серцях! Прокиньмося! Нехай повстане Україна! – гучно промовив він.

– Ви чуєте, що говорить? Арештувати його, негайно! – зашепотів поруч Бузинов-Семиножков.

– Мовчати! – рикнув на нього Добрянський.

А Табачок, як почав вириватися, наче оскаженів, професор його ледь стримував.

– Табачок, що з тобою? Чого ти, Табачок? Спокійно, спокійно! Ви чуєте запах? Це той попіл, попіл розвіяний смердить! Ото собачка українство і чує! – шепоче професор.

– Справді смердить? – питає в мене Добрянський.

– Не можу знати, в мене нежить. Повний ніс шмарклів, дихати навіть не можу, – відповідаю.

– А тепер кожен візьміть цей святий попіл і розвійте по містах та селах, щоб прокинулися українці й повстала Україна! – урочисто промовив Вєліханов. І почав насипати попіл мазепинцям у кишені та торбинки.

– Я зрозумів! – зашепотів Бузинов-Семиножков, притискаючи до себе Табачка, який наче геть збожеволів, все намагався вирватися.

– Що? – скривився Добрянський, якому набридло всю ніч лежати та чекати бозна-чого.

– Це вони отруту зробили! Не отруту, а інфекцію! Українство, то ж хвороба! Хвороба! Наче чума, або холера! Заразна хвороба! Але зараз хворіє нею мало, то вони оце зробили багато інфекції, щоб рознести всією імперією і заразити, якомога більше людей! Треба їх зупинити! Терміново! – наче у гарячці шепоче Бузинов-Семиножков.

– Дурня! – не вірить Добрянський. – Кого ти попелом заразиш?

– Це не просто попіл, а з «Кобзаря»! І спалений не абиде, а на могилі того свинопаса! А ще кістки козаків, теж бунтівників відомих, і при тому вони ще й своїх кривавих гайдамацьких пісень співали! Той попіл дуже небезпечний! Здорова людина від нього захворіє та перетвориться на українствующого! Треба їх зупинити! – професор весь тремтів, на Табачка і взагалі страшно було дивитися, бо божеволіла собачка.

Між тим Вєліханов розсипав ще гарячий попіл все новим мазепинцям, які підходили до нього.

– Сійте насіння майбутньої України! Не бійтеся, бо Батько з нами! Там, де впаде цей попіл, повстануть українці й будуть вони боротися за свою, Богом дану, землю! – кричав Вєліханов.

– Не тягніть! Не тягніть! Арештовуйте, бо пізно буде! – сичав на вухо Добрянському професор. Ротмістр сплюнув.

– Хер його знає. Виглядає як дурня, але, може, і справді так. – Дістав сигнальницю і вистрелив у небо червоною ракетою.

Мазепинці здивовано подивилися на неї. Добрянський підвівся.

– Охранне відділення! Всім залишатися на своїх місцях! Ви заарештовані за спробу бунту проти государя і отєчєства. – Добрянський почав підніматися до мазепинців.

– Тікайте, люди! Рятуйтеся! І розсипте попіл! – зненацька закричав Вєліханов. – Беріть попіл і рознесіть його! У попелі наша перемога!

І мазепинці, хто вже набрав попіл, починають розбігатися, а хто ні, так самі набирають і кидаються навтьоки.

– Стояти! – кричить Добрянський. – Припинити! Ви оточені козаками!

Але українствующі тікають із пагорба, не слухають ротмістра. Знизу чутно тупіт козачої сотні.

– Всіх затримати! – кричить Добрянський, коли на нього з шаблею кидається той Вєліханов.

– Прийми смерть як личить шляхетній людині, у чесному бою! – вигукнув він і розмахує мечем своїм гострим. Немає сумнівів, що порубав би він нашого ротмістра на дрібну локшину, але Добрянський не дурнем був і не збирався з ним на шаблях битися. Просто вихопив револьвера і застрелив Вєліханова. Той впав, а меч із правої руки не випустив, а лівою рукою продовжував міцно тримати «Кобзаря».

– Всіх арештувати! Всіх! – кричав козакам Добрянський. Десятку козакам наказав стати біля кострища, щоб ніхто більше попелу не брав.

– Ніс, ніс затисніть! – закричав професор Бузинов-Семиножков, який прибіг, притискаючи до себе Табачка. – Щоб не заразитися, ніс прикривайте! – сам дихав через носову хустку.

– Геть звідси! – гримнув на нього Добрянський і далі віддавав накази козакам, які зганяли на гору затриманих мазепинців. – Двісті п’ятдесят два мусить бути! Щоб жоден не втік! Підняти поліцію! Охороняти човни на березі! – кричав ротмістр. – А цього відпустіть! – указав він на студентика, якого козаки пригнали з черговою групою затриманих.

Нашого агента випустили, ротмістр ще щось наказував, коли той студентик, замість йти собі додому, тремтячими руками вихопив револьвер і з криком «помри ж, кате України!» вистрелив у Добрянського. Чого-чого, але такого ніхто не чекав. Хтось із козаків тут же поклав студентика пострілом у голову. Впав він, а за ним і Добрянський.