Владислав Ивченко: Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– І що ви пропонуєте?

Він мовчить, потім оглядається, нахиляється до мене і шепоче:

– Якщо у вас є можливість втекти, то тікайте звідси.

– Що? – вкотре вже за цю розмову дивуюся я.

– Я ніколи не радив такого своїм клієнтам, але ваш випадок – особливий. Сили ваших ворогів такі потужні, що стримати їх законними методами я не можу. То кажу вам усе чесно, як є. Я розумію, що цією порадою я порушую закон, але зараз, на жаль, ми опинилися в ситуації, коли є речі, впливовіші за закон. Як адвокат я мушу турбуватися за інтереси своїх клієнтів, тому я тут і кажу те, що кажу. Ось.

Я бачу, як він нервує, пітніє, кусає губи. Я намагаюся побачити в його очах брехню, але її немає.

– Тікати?

– Це мусить бути ваше рішення. Але я чесно попередив, що дотримання законної процедури може бути смертельно небезпечним для вас.

– А якщо все це провокація? Якщо все це робиться, щоб пристрелити мене при спробі втечі? – я дивлюся йому в очі. Він киває.

– Так, звісно, ви мусите враховувати і такий варіант. Ціна питання надзвичайно велика, мене могли банально купити, і я тепер навмисно виштовхую вас під кулі охорони. На жаль, таке можливо, – він кривиться.

– Але ж, як я розумію, під дію військово-польових судів підпадають лише військові? А я – цивільна людина.

– Це легко виправити, вас просто призвуть до армії. Спочатку наказ про ваш призов, а потім наказ про передачу вас до військового суду. Потім усе це можна буде оскаржувати, але вам від цього не легше.

– Тепер ще раз. Ви вважаєте, що будь-якої миті мене можуть розстріляти?

– Не одразу. Спочатку наказ про передачу вас військово-польовому суду, потім процес за пришвидшеною процедурою, потім виконання вироку.

– За скільки все може пройти?

– В найгіршому випадку за дві-три години, бо ж і тут є деякі формальності.

Я чую, як б’ється моє серце. Я сприймав усе, що відбувалося, наче якусь іграшку, спробу мені насолити, а тепер я зрозумів, що мене можуть справді вбити. Не якісь злочинці, а держава. Я подумав про втечу. Куди? Поліція дуже швидко перекриє кордони, в мене з собою ані грошей, ані документів. А дівчата, а хутір?

– Іване Карповичу, якщо вирішите тікати, то в мене є знайомий судновласник у Херсоні. У нього чудова швидкісна шхуна «Автура», яка легко домчить до Константинополя. Я можу відбити йому телеграму. Він старий морський вовк, на нього можна покластися…

У коридорі з грюкотом відчиняються двері.

– Де Підіпригора? – чую я вереск справника. – Все, кінець йому! Наказ із Петербурга!

– Чорт! – ошелешено каже адвокат і стає білішим за вранішній сніг.

– Де Підіпригора? – кричить справник.

– З адвокатом балакає, – доповідає хтось з охорони.

– Йому тепер трунар потрібен, а не адвокат! – регоче справник і наближається до дверей.

Я розумію, що то смерть моя іде. І я мушу діяти, якщо хочу ще побачити Моніку. Швидко і несподівано діяти, знайти ту єдину стежку до порятунку, яка, можливо, є. Я кидаюся до дверей зі стільцем на якому сидів.

– Що ви робите? – лякається адвокат, а я підпираю двері стільцем.

Справник намагається їх відкрити, але не може.

– Підіпригора, виходь!

– Слухай сюди, – шепочу адвокату. – Коли вийдеш звідси, одразу біжи на пошту. Дай телеграму в найбільші газети Петербурга та Москви, а також до Двору государя-імператора про те, що Іван Карпович Підіпригора вирішив піти на війну добровольцем.

– Що? – перелякано шепоче адвокат.

– Підіпригора, виходь! Виходь, мерзотнику! Від кулі не сховаєшся! – верещить у дикому збудженні справник. – Злякався, злякався! Ламайте двері!

– Окрім цього, вкажи в телеграмі, що я віддаю рівно половину від спадку князя Ухтомського на потреби армії. Зрозумів?

– Вас зараз розстріляють! – тремтить адвокат.

– Зроби те, що я кажу! Повтори!

Повторити він не встигає, бо двоє городових вибивають двері і ввалюються у кімнату. За ними забігають їхні товариші. Справник заходить останнім.

– Пане адвокате, цей шибеник напав на вас?

– Ні-ні, просто двері чогось заклинило, – адвокат аж тремтить від страху, але бреше добре.

– Узяти його! – справник вказує на мене. Поліцейські обережно беруть мене за руки, ведуть. – Я тобі зроблю! – справник кидається на мене, хоче вдарити кулаком, але зустрічає мою ногу. Верещить, хапається за матню і падає на підлогу.

Мене виводять, поліцейські перелякано сповіщають, що прибуло два десятки вершників і наказ із Санкт-Петербурга передати мене військово-польовому суду Охтирського 12-го гусарського полку.