Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Так чого ж ви раніше не сказали, що у вас кума в податковій? Це ж зовсім інша справа! Давайте ваш роман, ми його сьогодні ж віддамо найкращому рецензенту!

Дали. Щоб їм мама в ранньому дитинстві так циці давала. Бо рецензент, точніше, рецензентка, не знаю, звідки вона взялась і коли саме впала на голову, але такого мені понаписувала! Ну наче людина жодного разу в житті живого села не бачила.

З її слів виходило, що треба все переробляти по-іншому, точніше - так, як вона це собі уявляє. Де я час візьму на це переробляння? А тоді вона скаже, що знову не так? От уже точно, не мала баба клопоту та купила порося. Як там далі? Порося - “кувік!”, а баба в крик! Це ж доки я писала, мої дітки половину посуду перебили. А як сяду все переписувати, то з чого ми їсти будемо? З корита? Разом із Коханим?

На щастя вкотре порятував мене мій Павло. Взяв рукопис із зауваженнями рецензентки на полях та на зворотах, прочитав - і не залишив від тих зачіпок мокрого місця.

- Що? Не подобається їй слово “цибати”? Вона каже, немає такого слова в українській мові? От дива: і бабця моя його вживала, і мама, і я з самого дитинства. І ніхто з нас не здогадувався, що його немає.

- Так я ж і писала так, як у нас у селі говорять. Ну, скажімо, знаю я, що треба казати “ощадкаса”, а не “зберкаса”. Але баба Софа каже саме так. Тому, якщо написати “ощадкаса”, ніхто з наших односельців не повірить, що це сказала баба Софа.

- А в книжці все має бути так, як у житті.

- То й я ж так думаю. Але вона ж іще мені скрізь повиправляла “гвіздки” на “цвяхи”.

- Не треба. Не треба виправляти “гвіздки” на “цвяхи”. “Цвяхи” кажуть у Зозові, точніше, не “цвяхи”, а “цьвахи”, а у нас - саме “гвіздки”. А баба Франя, так та взагалі вимовляє “гвоздки”.

- Розумієш, то вона мені закидає, що мої герої розмовляють однаково…

- А як же ще? Звісно однаково, мова у всіх одна, українська.

- Так їй же хочеться, щоби Джигіт говорив із акцентом!

- Знаєш що, давай я цій розумниці подзвоню і скажу так: пані рецензентко, дайте нам спокій зі своїм акцентом. Себто, не своїм, а Зятевим. Ну де ми вам його візьмемо, якщо Зять говорить українською мовою без кавказького акценту? Уявіть собі! Українська мова у нього звучить так, наче якийсь, так би мовити, регіональний діалект. А от уже як перейде на російську - тоді справді, аж лізе акцент, я б сказав: дикий гірський.

Шкода, що не бачила вона, як у генделику приймає наш Джигіт від столичних гостей замовлення на борщ, домашню печеню… запише, а тоді питає:

- А що будемо пити від радіації?

- Та у нас у Києві радіації вже немає…

- Зате тут є! Але не хвилюйтеся-а-а, ми від неї шавлієвою настояночкою лікуємося.

- І помагає?

- Аякж-ж-же! І не тільки підлікує, а й дещо підніме!

І замовляють люди, і лікуються, і, виходячи з генделика, замислено кажуть:

- Гм… не збрехав бісів Джигіт! Таки справді покращало!

То що ж тій рецензентці ще треба?

- Слухай, - почухав потилицю Павло, - може, вона натякала, що у тебе всі надто культурно говорять? Зараз же в літературі мода пішла - бодай на одну сторінку, але щоб матюк був…

- Що?!!! Я дітям забороняю навіть ненароком матюкатись, а ти хочеш, щоб я таке писала?

- Та я якраз не хочу. Але мені якось у районі показували книжку… як же того автора?… Якийсь Дерев’яний, чи що… то у нього що не слово - то мат. І уяви собі - люди читають, регочуть і приказують: от молодець! Ото врізав!

- Я би теж врізала. Йому. Щоб не паскудив мову. Але тут інше: ти коли-небудь чув, щоб, приміром, баба Софа матюкалася?

- Питання, звичайно, ін-те-рес-не… Слухай, а таки справді! Вилаяти може так, що аж зуби защемлять. Але ж при цьому - жодної нецензурщини.

- Пам’ятаєш, як вона колись Петі Гітлеру кричала, коли він по п’яні у неї огірки стеребив: а бодай би тебе від моїх огірків “швидка Настя” вхопила і до смерті не відпускала!

- От єдине слово, яке вона собі дозволяє - то “срака”. Я їй якось сказав: бабо, нема в культурній мові такого слова. А вона мені: як то? Срака є, а слова немає?

- А ще є старий-старий анекдот про те, що є, а чого немає. Ти що, його не знав?

- Не знав-не знав, та й забув… Так, це питання ми вирішили. Що далі?

- Ага, далі… Далі - я одержала, можна сказати, накачку. Мовляв, те, що я підслуховувала під наметами агітаторів - то нікуди не годиться, то неетично!

- Що-що, підслуховувати неетично? Хай розкаже це майору Мельниченку! Та заради спокою у Великих Колодах не те що під вікнами крастися - на мітлі над коминами можна було би політати, якби це потрібно було. А вона вважає, що це неправильно? Ну-ну… Я собі уявляю: лізе Штірліц до Мюллерового сейфу, аж тут його хтось за полу: смик! Хто? Та ж твоя рецензентка: що ж це ви, мовляв, робите, так же неетично!