Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Раз не піймали - значить не остання.

- Якщо так - сам співатимеш! І без халтури! І без фанери! Даремно, чи що, народ зібрався?

Співали всі, а переляканий кучерявенький, ще й підтанцьовував. Виконували будь-які замовлення, і лише коли стара вчителька російської мови і літератури Валентина Спиридонівна виявила бажання послухати романс “про вишнёвую шаль”, змолилися:

- Не наш формат!

Зять баби Софи раптом вибрався на сцену і заголосив:

- Браття українці! Москалі там наших на Кавказі вбивають! А ми тут їхні пісні слухати будемо? А дулі з маком! Зате кожному, хто сьогодні зайде до мого закладу - скидка два… ні, п’ять відсотків!

І всі разом, сільські і міські, дружними лавами, як колись на демонстрацію, рушили, співаючи:

- Піду втоплюсь я у річці глибокій,

Шукати будуть - не скоро знайдуть!

Ти будеш плакать, минатимуть роки,

Мене до смерті не зможеш забуть!

А на ранок з’ясувалося, що зник агітатор на ім’я Микола Кульок. Як по-нашому, по-сільському, то це був уже не ранок, а десь навіть ближче до обіду. Село не місто, тут Бог дає тільки тому, хто рано встає. Ну, а заїжджі команди за своєю міською звичкою, та ще і після вчорашньої халепи з несправжньою Сердючкою, прокинулися пізненько.

Спочатку ніхто не звернув увагу на те, що цього Кулька немає. Подумали навіть - устав раніше і пішов десь, погуляє і вернеться. Бо ж на одинадцяту домовилися зібратися, посидіти-подумати, своєму начальству в Києві по телефону відзвітувати. У кожного своя робота - хто свиням раду дає, хто - політикам.

Проте, коли у визначений час Кульок не об’явився, почали питати, хто його бачив. З’ясувалося, що з учорашнього дня - ніхто. А головне - мовчав його мобільник. Коли ж придивились уважніше, помітили, що ліжко з учорашнього ранку заслане: як він кинув на нього пачку анкет, так вони з обіду і валяються. Вирішили: раптом щось удома трапилося, зірвали терміново. Але тоді би він попросив у керівника машину. А потім - усі речі, навіть гроші й документи так і залишилися в наметі. Тут уже стривожилися не на жарт, але шуму не здіймали.

Кучерявенький з колишньою прокуроршею зайшли до Шерифа і, вставляючи через кожне слово “тільки без розголосу”, попросили допомоги. Олексій теж особливо не проймався:

- Ну подумаєш - дорослий дядько, на сільській природі, на чистих харчах і нормальній випивці цілком міг десь завіятися і спати собі в якійсь копичці.

- А чому саме в копичці? - не зрозуміли відвідувачі.

- Щоб не заважало хропіння з власного намету і сусідніх. Бо точно чув: хтось із ваших так хропе, аж у генделику вітрина деренчить.

- Не знаю, не знаю, - відмахнулася колишня прокурорша. А кучерявенький так хмикнув, що ми з Олексієм одразу зрозуміли, що хропе сама мадам.

- Ну раз така справа - пишіть заяву.

- А на словах можна? Щоб ніде не фіксувати? Бо ж ситуація, як ви розумієте, делікатна.

Хоч ситуація і була делікатною, проте, заява, хай і на словах, є заявою. Щось треба робити.

Шериф вивів з гаражу свого “газика”, посадив кучерявенького поряд з собою, а прокуроршу на заднє сидіння і потихеньку об’їхав усі вулиці, а потім і околиці. Крадькома, щоб ніхто не бачив, зазирнув під копички за вигоном… Нема! Тобто: всі собаки, кози, гуси, качки і кури, і, як завжди, зранку п’яненький Петя Гітлер - у наявності. А Кулька нема.

Коли в черговий раз зупинилися біля крайньої хати, хлопчик років чотирьох, який сидів на паркані, мов той горобчик, спитав:

- Дядьку Шелиф, ви вже знайшли того, шо плопав?

От вам і “тільки без розголосу”. Село!

Нічого не поробиш, довелося вертатися до офісу і там писати заяву за всією формою.

- Був би ваш Кульок нормальною людиною, - скрушно сказав кучерявенькому мій родич, - то ми би згідно з інструкцією взяли би від вас цю бомагу тільки через три дні. А так - доведеться шукати. Політика, хай вона горить!

- Найсмішніше буде, - відповів кучерявенький, - якщо його хтось із оцих от, конкурентів перекупив.

- Як це - перекупив? - здивувався мій наївний Олексій. - Він що, корова чи, вибачайте, кнур?

- Свинюка він! - раптом вибухнув “центрист”. - Йому що не скажеш, все по-своєму зробить, аби тільки не так. Я не знаю, з чого б він взагалі жив, якби не ті вибори. З усіх нормальних робіт його вже виганяли, а нам доводиться брати. Ви ж розумієте, пане лейтенанте, платиш їм, платиш, лаєш їх, лаєш, просиш… мало не на коліна стаєш. А йому тільки-но з-за куща зайвий долар покажуть - і нема його!