Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Одне слово - група осіла у Великих Колодах міцно. Втім, уже наступного ранку після ночівлі серед команди зародилися сумніви в доцільності подальшого пересування регіоном. Бо тут природа, погода, люди чуйні і щирі. А як смачно годують у місцевому генделику! Врешті решт, агітувати можна й звідси, не розтрушуючи кістки по вибоїнах і не ламаючи ресори на під’їздах до навколишніх хуторів. Однаково люди звідусіль до нашого села з’їжджаються, і не тільки на роботу. Хто по новини, а хто просто - щоб у Василевій “точці” цивілізацією подихати. А як хто до нас не дійде, то йому вдома про все розкажуть. Ще й наглядну агітацію принесуть.

Бідолахи! Вони навіть не здогадувалися, що гвіздки у пилюці на дорозі не самі по собі виросли. І чорні капоти гаряченні, бо сонечко добряче припікає. З гостями розіграли спектакль під назвою “Не втратимо шанс!” за класичним сюжетом “гроші ваші будуть наші”. Знову кажу, ніхто нікого не грабував. Просто у свідомості колодчан за останні роки відбулися кардинальні зміни. Якщо колись до баби Софи на подвір’я випадково, переплутавши поворот, заїжджала машина з міськими номерами, баба махала ціпком і кричала:

- Чого це ви сюди вперлися?

Зараз ціпок відпочиває. Бабуня виходить назустріч у білому фартушку і з солоденькою посмішкою:

- Ой, як ви вчасно! Я оце тільки корову подоїла. Молочка свіженького купите? А яєчок ще тепленьких візьмете? Тільки-но з-під курочки. Та подивіться, які у мене яблучка славні! А картопельки молоденької вкопаю - дві хвилиночки, поки під грушею в тіньочку відпочиватимете. Та чого вам просто сидіти - може, й поснідаєте? У мене дешевше обійдеться, ніж у генделику, зате чистіше і смачніше.

Ну хіба можна відмовити такій милій бабуні? Незвані (але не неждані) гості мліють під грушею, наминаючи деруни зі сметаною, платять від душі, а ввечері стара Софа каже зятю, імені якого ніяк не спроможеться вимовити:

- Синку, ти ж як харчі до генделика повезеш, то не забудь і мені скинути.

Отак! Зять у генделику пасе тих, хто їде основною дорогою, а теща - хто в об’їзд. Бізнес!

Отже, про те, що агітатори при грошах, за мить знали вже всі Великі Колоди. Хитрих гвіздочків у пилюку накидав юний спадкоємець автозаправки. Софин зять відсунув від плити у генделику свою кохану дружину Галю і терміново викликав з хутора бабу Франю, котра ще на весілля наших батьків готувала, але й досі пече такі пиріжки з вишнями, що після першого ж шматочка будь-яка кінозірка забуде про талію і напхається ними по зав’язку.

Ввечері місцеві “капіталісти” скликали нараду: чим би ще полегшити гаманці гостей? Для початку - в крихітному сільському готельчику, котрий на три койки, “раптом” не стало води і світла. Зате на вигоні з’явилося кілька яскравих наметів зі зручними тапчанчиками та іншими причандалами. Такий собі літній кемпінг чи піонерський табір. Усього на пару гривень за добу дорожче, зате ж - яке повітря, тиша, водичка поряд. І ніхто не знав, що кемпінг той спроворила родина директора готелю.

За пару днів на п’яти першій групі наступила друга.

- Ми ж із вами угоду підписували! Про чесні вибори! - зарепетували новоприбулі.

- Підписували. А ми хіба що? В угоді є пункт: форсмажорна ситуація. Так це вона і є. Ресори кавкнулися і термостати з Києва ще не привезли. Тож виїхати звідси ми не можемо. А вам що заважає?

Виявляється, щось та й заважає. Тому коли до Великих Колод хвацько підрулила третя група, дві попередні вже стояли обабіч дороги й кричали:

- Форсмажорна ситуація!

Домовилися. У кемпінгу швиденько потроїли кількість наметів, а місцевий фельдшер провів для всіх трьох команд лекцію на тему “Лікувальні властивості трав’яних настоянок” з подальшою дегустацією. Настоянки були на спирту, а точніше - на хорошій домашній самогонці. Гості за ті три гривні, що коштував вхідний квиток на лекцію, надегустувалися досхочу, поснули, як після маківки, а зранку влаштували дійство, яке вони самі назвали:

Баба Мотря, у котрої я молоко для поросят беру, казала, що останній раз у нашому селі стільки народу зібралося, коли Хрущов гроші міняв. З віддалених хуторів поприповзали на здибанку з агітаторами навіть такі бабці, що наші місцеві жіночки, зобачивши їх, лише хрестилися:

- Свят, свят, свят! Невже жива? А казали - разом із німцями десь пішла і згинула!